Тому його зовсім не втішила ані заява Каполіно, що Ніколетта готова вирушити наступного дня і що вона хотіла б їхати разом з Костою, ані повідомлення Чіччіно та Лілліни, що Ландо Лаурентано, який цілий ранок гуляв разом з ними та Діанеллою, того ж вечора навідається до них, щоб привітатися із Сальво. Вони зустрілися з Ландо випадково, і хоч спочатку він сказав їм, що дуже роздратований певною публікацією в ранковій газеті, але згодом дав зрозуміти, що радий їхньому товариству і дуже вдячний за можливість розважитися. Фламініо Сальво саме давав Ауреліо Кості у кабінеті Франческо Велли останні вказівки щодо його повернення на Сицилію, призначеного на наступний ранок, коли небіж з небогою принесли йому цю звістку, галасливо ввірвавшись туди і тягнучи за собою Діанеллу. Він одразу помітив, що обличчя доньки змінилося, але зовсім не так, як це зазвичай бувало, коли вона бачила Ауреліо, і на мить аж остовпів, бо, коли кузени розповідали про те, яким чарівно обхідливим був з ними Лаурентано, вона схвильованим і немов не своїм голосом з ноткою виклику ствердила:
— Так, він був дуже люб'язний! Дуже люб'язний!
— Я дуже радий… — холодно відповів Фламініо, дивлячись на неї поверх окулярів. — Але, будь ласка, я зараз тут…
І він кивнув на Косту, що означало: «У мене тут поки що зовсім інші справи…»
Зрештою, це була правда. Він збирався наразити на смертельну небезпеку цього порядного юнака, який абсолютно не усвідомлював, яку роль йому призначено; він збирався кинути його на поталу гніву цілої голодної і розчарованої округи. У душі Сальво тоді розгорталася дивна гра свідомих самообманів. Втіха від цієї звістки перетворилася на незадоволення, а надія — на недовіру, і тому він не тільки не збирався звертати увагу на випадкову зустріч з Лаурентано і гарне враження, яке, схоже, молодий князь справив на доньку, але й сприйняв це як справжнісіньку перешкоду, адже, щоб догодити доньці, Фламініо уже натякнув цьому порядному юнакові, Кості, на винагороду за цю дуже небезпечну справу, у яку він його втягував. І він далі плекав цей свідомий самообман, сповнившись роздратуванням проти доньки, яка, схиливши його до цих поступок, тепер давала йому зрозуміти, що молодий князь Лаурентано зовсім не був їй осоружний — він зрозумів це з нового виразу її обличчя! На цьому гра самообманів в душі Сальво не припинилася. Він вдавав, що не розуміє цієї зміни в поведінці доньки, хоч все дуже добре розумів; він не сумнівався, що Діанелла, вихваляючи Лаурентано в присутності Ауреліо, мала намір помститися йому, і тепер, напевно, десь там потайки плаче і мучиться. Його удаване роздратування з приводу винагороди, на яку йому довелося натякнути Кості, було в глибині душі роздратуванням справжнім, бо, щоб не відчувати докорів сумління за муки, яких він завдає доньці, Фламініо і далі вдавав, ніби й справді вирішив віддати Діанеллу за Косту, якщо тому вдасться вставити сицилійським сірчаникам клепку. А тимчасом він відправляв його наступного дня на Сицилію в товаристві Ніколетти Каполіно.
Увечері він люб'язно, хоч і дещо стримано поводився з Ландо Лаурентано, якого родина Велла прийняла з великою радістю, особливо Чіччіно з Лілліною. Діанелла була дуже бліда і трималася завдяки безперервним судомним зусиллям волі, що викликали жалість і страх. Її лагідні очі то спалахували, наче в розгубленому переляку, то тьмяніли майже до каламутної непрозорості. Ніколетта Каполіно, яку запросила сім'я Велла того останнього дня, натякнула їй, що наступного ранку вирушає в дорогу з Костою; а тепер вона без жодної манірності, але із властивою їй жвавою безтурботністю розповідала молодому князю Лаурентано про вишукану люб'язність дона Іпполіто там, у Колімбетрі, у нещасливий момент поєдинку її чоловіка.
Останній невдовзі після цього ввійшов до багатого салону разом з інженером Ауреліо Костою, який прийшов попрощатися з родиною Велла.
Для Діанелли та Ніколетти це був момент тривожного очікування. Наскільки стриманий, серйозний і стривожений вигляд мав депутат Ігнаціо Каполіно в цих жалобних окулярах у черепаховій оправі, настільки приголомшеним, збентеженим і засліпленим здавався Ауреліо Коста. На його обличчі застиг вираз глибокої стурбованості, яку викликала в ньому звістка про майбутній від'їзд разом з Ніколеттою. Він більше не відчував землі під ногами, не міг вимовити ні слова. Побачивши, що Ауреліо увійшов, Ніколетта аж злякалася: навіть не дивлячись на нього, вона відчула, що той шукає її очима, не звертаючи більше ні на кого уваги. Вона з полегкістю зітхнула, коли почула, як він невдовзі взявся жваво обговорювати з молодим Лаурентано діяльність Ліги на Сицилії. У нього зникла будь-яка стурбованість, будь-яке співчуття до голодних гірників Араґони, не було й жодної злості через неуспіх його проєкту обов'язкового об'єднання — тепер він прагне зустрітися з усіма тамтешніми бунтівниками з батогом у руці. Фламініо Сальво, зважаючи на присутність Лаурентано, з усміхом закликав його до поміркованості.