— Заради Бога, повертайтеся назад — ви привертаєте до себе увагу. Не будьте хлопчиськом!
— Ви лиш скажіть мені… — благав він.
— Так, я скажу вам, і добре це собі запам'ятайте, — додала вона, — що я зробила все, аби запобігти вашій і моїй загибелі. Не звинувачуйте мене завтра, бо ви теж цього хотіли. Годі!
І вона повернулася в салон.
Розділ четвертий
Коррадо Сельмі вийшов з Палати депутатів розбурханий, блідий від люті, усе тіло його судомно тремтіло. Опинившись на площі, на сонячному світлі, він зробив над собою відчайдушне зусилля, щоб відновити самовладання й повернути собі владу над життям, яке вислизало з-під його контролю посеред жахливого сум'яття; але відразу ж спинився, відчуваючи, що не має сили навіть вдихнути, немов груди його і живіт розірвало на частини.
Тоді його раптом охопило нове почуття — страх. Не перед іншими, а перед самим собою.
Недавно у парламентській залі він виступив проти тих, інших, і з надзвичайною жорстокістю атакував їх. Він все ще весь тремтів через це. Ніхто в залі не наважився навіть дихнути. Але та тиша… ох, та тиша була для нього гірша від будь-якого звинувачення, від будь-якого шаленого вибуху всього зібрання.
Ця тиша вбивала його.
У його вухах все ще відлунювали кроки, коли він виходив із зали. У страхітливій тиші вони звучали, мов удари молотка по труні.
У нього страшенно пересохло в роті; а його ноги наче… наче підкошувалися під ним.
Розчавлений звинуваченням, Коррадо зібрав усю життєву енергію, яка все ще була в ньому, щоб вистояти, але щойно він закінчив говорити, як запала ота тиша. Не було жодних сумнівів, що відразу після його виходу із зали зібрання проголосує за дозвіл почати проти нього судовий процес.
Але ж усі знали, що він бідний; знали, що не можна колоти йому очі цими взятими в банку грішми, як багатьом іншим.
Хіба після того, як він не раз дивився в очі смерті саме тоді, коли життя усім здається найпрекраснішим, тепер він не мав права жити? Супроти темної заплутаності всіх цих неоднозначних обставин простота цього права здавалась занадто наївною, а отже, нема сумніву, що всі вони засміють його і неодмінно відмовлять Коррадо.
Ці людці хотіли бачити його мертвим; мало того — хотіли знеславити його! Ліпше б він загинув тоді і був би героєм для тих, хто живе сьогодні і вважає те, що він зостався жити, злочином.
Але несправедливими здавалися йому не так звинувачення, як обвинувачі — невдячні та підлі; вони стільки років визнавали його право на таке життя, а тепер раптом вирішили глузливо показати Сельмі його ж наївність; розуміючи стільки років його потреби, тепер вони закидали їх йому як ганьбу.
І на цьому вони не зупиняться! Тепер буде суд, вирок, в'язниця.
Коррадо Сельмі засміявся і знову відчув, яких зусиль йому коштувало, щоб вираз люті на обличчі змінити на цей страхітливий сміх. Невже щира й легка усмішка, яка завжди супроводжувала всі його вчинки, навіть найсерйозніші і найризикованіші, перетворилася на цю невеселу, сувору й гірку гримасу? Він знову злякався самого себе, злякався точного усвідомлення чогось незрозумілого і жахливого, що раптом закралося в глибину його істоти і руйнувало її, створюючи враження, що його щось розриває зсередини. І щоб хоч якось зліпити докупи цілість свого буття, щоб подолати огиду і жах від цього враження, Коррадо роззирнувся навколо, ніби просячи підтримки й розради у знайомих йому речей. Вони теж здалися йому зміненими і немовби зникомими. Він із жахом відчув, що вже не може відновити стосунків між ним і всім, що його оточувало. Так, він міг дивитися, але що він бачив? Він міг говорити, але що мав сказати? Міг рухатися, але куди мусив піти?
Він заговорив, просто щоб почути звук свого голосу, і йому здалося, що голос також змінився. Коррадо сказав:
— Що мені робити?
Він добре знав, що має робити. Але коли притиснув язик до піднебіння, вимовляючи «т» у слові «робити», то не відчув нічого, окрім сухості язика та гіркоти в роті, і сповнений огиди, похмурий вираз так і застиг у нього на обличчі.
— Ні, — додав він. — Насамперед… може, є ще щось?
Усе інше здавалося йому марним і безглуздим. Він міг тільки ще якийсь час говорити й робити дурниці, просто щоб відвести душу і позбутись усіх бажань. Серйозно думати і серйозно діяти він був ладен, тільки піддавшись темному й жорстокому намірові, який знищував у ньому всі ознаки життя. Коррадо міг погратися з уламками свого життя, що виринали на поверхню його розтерзаної внутрішнім сум'яттям свідомості, ще трохи погратися… Так, у домі Роберто Ауріті! Він мусить побачити його, сказати, що Роберто сам підставив себе під звинувачення, намагаючись прикрити його. Ось тепер він знав, куди йому йти.