Нанна зарепетувала й конвульсивно впала в обійми чоловіка.
— Його арештовують? — запитав Мауро Мортара, ступаючи вперед, поки Роберто Ауріті шукав у кімнаті одяг і жестами просив усіх не кричати та не здіймати галасу.
— Як це? — вів своєї Мауро, дивлячись на Антоніо Дель Ре.
Не отримавши відповіді, він підійшов до незнайомця і, піднявши руку, гнівно сказав:
— Ви! ви прийшли сюди, щоб заарештувати дона Роберто Ауріті?
— Мауро! — перебив його той. — Заради Бога, Мауро… облиш!
— Як це? — повторив Мауро Мортара, звертаючись до Роберто. — Вас арештують? За що?
Роберто кинувся на допомогу Пассалакві, учениці співу та Чельсіні, які вже не здужали тримати пані Лаллу: та відбивалася від них і, звиваючись, судомно кричала, ридала, стогнала й сміялася.
— Туди, заради Бога, несіть її туди! — благав він.
Але не було ради. Замість того, щоб скористатися допомогою Роберто, Пассалаква обняв його за шию, ридаючи і вигукуючи:
— Цап-відбувайло! Цап-відбувайло! Цап-відбувайло!
Роберто майже з огидою вирвався з його обіймів і заткнув вуха, а Пассалаква, повернувшись до Мауро Мортари, вів далі:
— Бачите, патріоте? Ось як Італія віддячує своїм мученикам! Отак!
— Син Стефано Ауріті! — говорив сам до себе Мауро Мортара, витріщивши очі і б'ючи себе долонею в груди. — Син донни Катеріни Лаурентано!.. І саме це довелося мені побачити в Римі? Що ж такого ви скоїли? — кинувся він із запитанням до Роберто, хапаючи його за руки і трусячи ними. — Скажіть мені, що ви не змінилися! Це правда? Ну, тоді…
Однією рукою він схопив медалі у себе на грудях, зірвав їх, кинув на землю, наступив на них ногою і розтоптав, а тоді гукнув до поліційного уповноваженого:
— Розкажіть про це своєму урядові! Скажіть їм, що старий селянин, який приїхав до Рима зі своїми гарібальдійськими медалями, побачивши, як заарештовують сина героя, що помер у нього руках під час битви при Мілаццо, зірвав медалі зі своїх грудей і розтоптав їх!
Він повернувся до Роберто й обійняв його, поки той схлипував у нього на плечі.
— Синку! Синку! — знай примовляв Мауро, плескаючи його по спині.
У цей момент, завиваючи і перекинувши по дорозі стілець, з кімнати вибіг Антоніо Дель Ре. Чельсіна, яка стежила за ним, побігла услід, злякано кличучи його. Мауро Мортара швидко обернувся, наче цей поспішний вихід навів його на думку, що хтось таки хоче запобігти арештові, а він має показати, що готовий до рішучих дій. Вивільнившись з його обіймів, Роберто Ауріті підійшов до поліціянта:
— Я готовий.
— Ні! — закричав Мауро, знову хапаючи його за руку. — Доне Роберто! То ви здаєтеся?
— Будь ласка, облиш мене… — сказав Роберто Ауріті і повернувся до уповноваженого: — Вибачте…
Він жестом покликав Нанну, яка ледве дихала, притиснувши обидві руки до серця, і поцілував її в чоло зі словами:
— Тримайся…
— А що я скажу вашій матері? — вигукнув Мауро, трусячи в повітрі руками.
Роберто Ауріті зітхнув, підніс руки до обличчя, щоб стримати потік емоцій, і вийшов. За ним пішов і поліціянт, а пані Лалла, яку підтримував її чоловік та учениця співу, знов заходилась не то стогнати, не то волати:
— Роберто! Роберто! Роберто!
Мауро Мортара стояв і дивився, вщент розчавлений. Коли Пассалаква, який щойно прочитав статтю в газеті, розповів йому про все, що сталося, і описав весь жах і ганьбу становища, він лиш мовив:
— То це і є Італія?
Його велика мрія зазнала краху, і Мауро більше не думав ні про Роберто Ауріті, ні про його арешт. Він більше нічого не чув і не бачив. Його розтоптані медалі залишились там, на підлозі.
Виходячи з будинку Роберто, Коррадо Сельмі наштовхнувся на сходах на уповноваженого і вартових, які піднімалися, щоб заарештувати невинну людину. Він на мить нерішуче зупинився, але враз відчув, як його мозок огорнула густа темрява, і в цій темряві гніву та тривоги він почув голос з глибини своєї свідомості, який застерігав, що в цей момент він ніяк не може запобігти цій жахливій несправедливості. Коррадо спустився сходами, знову сів в екіпаж і відчув мало не подив, коли візник запитав його, куди його відвезти. Додому; чи потрібно було йому це казати? Куди ще він міг податися? що ще йому залишалося робити?
— На вулицю Сан-Нікколо-да-Толентіно.
Сельмі уявилось, ніби він уже там, він побачив себе на сходах свого будинку: ось він входить до своєї спальні, підходить до кутка, де на стіні висить зелена лакована шафка, відчиняє її, дістає маленьку пляшечку і… Він інстинктивно запхав руку в кишеню камізельки, де лежав ключ від тієї шафки. Дивна річ: він раптом згадав про дзеркало, маленьке овальне дзеркальце, що висіло біля тієї шафки, у яке йому не можна буде глянути, щоб не побачити себе. Але він таки бачив себе там, так, у тому дзеркалі, з пляшечкою в руці, бачив вираз своїх очей, які сміялися, наче не вірили, що він зробить це. Ні! Перше треба написати і завірити печаткою заяву на захист Ауріті — кілька рядків, чітких і ясних. Обвинувачі не заслуговують на те, щоб він востаннє виливав перед ними душу. Лише два рядки, щоб врятувати друга, який уже був у в'язниці.