Коли він уже спустився вниз, йому здалося, що душа його залишилася там, на осонні. Тут, у тіні, було ще живе, хоч і ненадовго, тіло; він глянув на свої руки та ноги, і його відразу охопив дрож від жаху. Але, немов почувши згори голос, який суворо дорікнув йому, він оговтався й відповів цьому голосові: авжеж, він скоро вб'є це своє тіло без вагань.
Проїжджаючи залізним мостом, він почув, як продавці газет вигукують, що вийшов позачерговий випуск найпопулярнішої римської газети. Він подумав, що це про нього, і, зупинивши екіпаж, купив газету. І справді, на першій сторінці був звіт про парламентську сесію, а в шостій колонці вгорі впадало у вічі його ім'я:
КОРРАДО СЕЛЬМІ
— це був заголовок сьогоднішньої статті. Він взявся читати її, але незабаром відчув дивне роздратування — для нього це вже була порожня й марна балаканина, не спроможна збудити в ньому бодай якесь почуття, немов вона складалася зі слів без сенсу. Йому здалося, що автор статті не мав іншої мети, окрім як довести, що він живий, цілком живий, а отже, може і вміє грати словами, щоб інші живі люди, читачі, могли сказати: «Овва, який він молодець! Подивіться, як добре він пише!». Йому раптом здалося, що цей аркуш паперу, такий легкий, з надрукованим вгорі його ім'ям, — це надгробний камінь, його власний надгробок, який він сам дивним чином везе у своїй кареті, прямуючи до могили; дивний надгробок, на якому замість звичної брехливої похвали викарбувані звинувачення й образи. Але що це могло значити для нього тепер? Він був мертвий.
Сельмі перегорнув сторінку газети. Одразу ж погляд його впав на заголовок великим шрифтом, який займав п'ять колонок другої сторінки:
КРОВОПРОЛИТТЯ В АРАҐОНІ НА СИЦИЛІЇ
і нижче, меншими літерами: Гірники сірчаних копалень бунтують — Напад на екіпаж гірничого інженера Кости — Сцени жорстокості — Його разом з дружиною депутата Каполіно вбито, а трупи спалено.
Коррадо Сельмі прикипів очима до цієї новини, охоплений жахом і відразою. Він зрозумів, що саме ця подія, а не він, була причиною надзвичайного випуску газети. Дружина депутата Каполіно? Він бачив її в Джірдженті, коли приїхав туди підтримати кандидатуру Роберто Ауріті і бути секундантом Верóніки на дуелі з її чоловіком. Надзвичайно вродлива жінка… Її вбито? А як це вона опинилася в Араґоні, в екіпажі разом з тим інженером? Ага, вона вирушила з Рима разом з ним… вони втекли? Він був інженер, який працював на Сальво… Робітники із сірчаних копалень йшли колоною з міста на вокзал, рішуче налаштовані не пустити його, якщо він не привіз з Рима запевнень, що обіцянок буде дотримано… Ой, ти диви… Прéола, Марко Прéола, той покидьок, якого Роберто Ауріті штовхнув на скляні двері редакції тієї клерикальної газетки… це він верховодив над цією дикою юрбою заколотників… це він під'юджував їх напасти на екіпаж, він підбурював до вбивства. Які боягузи! Напасти на жінку… Коста вистрелив… а тоді…
Сельмі не міг читати далі; він так і залишився сидіти, охоплений жахом, з розгорнутою газетою в руках, ніби від звістки про цю різанину йому аж дух забило; йому здавалось, що він на собі відчуває жаске дихання здичавілого натовпу. У пориві огиди він зім'яв газету й викинув її з екіпажа. Завтра, або ж увечері того ж дня, у новому позачерговому випуску газета ця великими літерами повідомить про його самогубство.