Повернувшись додому, від старого слуги П'єтро він дізнався, що у вітальні на нього чекає небіж Ауріті, Антоніо Дель Ре.
— Гаразд, — сказав він. — Впустиш його в кабінет, коли я подзвоню.
П'єтро очікував догани за те, що впустив цього юнака, і мав уже готову відповідь, що той нахабно увірвався в дім, попри те, що слуга уже сказав йому, що господаря немає вдома, і зробив усе можливе, щоб не впустити відвідувача. Він розвів руками і вклонився, отримавши рішучий наказ Сельмі, але коли той рушив до своєї спальні, засумнівався, чи не треба було попередити господаря про грізну поведінку і розбурханий вигляд юнака. Він примружив очі й знизав плечима, ніби кажучи: «Наказ є наказ!», а потім пішов до вітальні, щоб не спускати з нахабного відвідувача очей.
— Ну ось, — сказав він йому, киваючи на двері напроти. — Як тільки звідти подзвонять…
Антоніо Дель Ре аж нетямився від нетерплячки, він весь кипів. Його обличчя, на якому позначилися муки жахливого очікування, сіпалося. Одну руку він тримав у кишені. Старий слуга не спускав очей з цієї руки, яка, схоже, намацувала в кишені куртки зброю. Тим часом дзвінок з кабінету ніяк не надходив; і що більше часу минало, то нетерплячішим ставав юнак, попри зусилля приховати це, і неспокійніше сіпалась у кишені його рука. Старий слуга, вкрай приголомшений, підійшов до дверей і загородив їх, і якраз вчасно, бо на звук дзвоника Антоніо дель Ре кинувся, мов той звір, з кинджалом в руках, у пориві люті тягнучи за собою старого, який щосили вчепився в нього.
Коррадо Сельмі, дуже блідий, сидів перед своїм бюрком, все ще тримаючи в руці склянку, з якої щойно випив смертельні краплі. Пляшечка з отрутою лежала тут же, перекинута, біля течки. Він обернувся і з крижаним поглядом та ледь помітною презирливою посмішкою, що тремтіла на його вустах, відразу зупинив порив юнака.
— Не турбуйся! — сказав він йому. — Бачиш? Я сам це зробив… Облиш його! — наказав він слузі. — І забороняю тобі кричати чи кликати на допомогу.
Коррадо узяв з бюрка запечатаний конверт і показав його юнакові, який, пополотнівши, дививсь на нього, важко дихаючи.
— Ти зле скінчиш, хлопче, — сказав той йому. — У тебе якесь лихе обличчя… Але не хвилюйся — цей конверт для твого дядька. Його звільнять. Залиш його тут.
Він поклав конверт назад на бюрко, примружив очі, зціпив зуби, весь напружився, а обличчя його, мертвотно бліде, вкрилося синюшними плямами. Сельмі спробував підвестися; слуга кинувся підтримати його.
— Заведи мене… до ліжка…
Він повернувся до Дель Ре, очі його вже трохи блукали. На його погаслому обличчі все ще мерехтіла легка тінь усмішки. І він сказав дивним голосом:
— Навчись усміхатися, юначе… Вийди надвір — сьогодні чудовий день.
І зник у дверях, підтримуваний слугою.
Коли після арешту Роберто Ауріті Антоніо Дель Ре помчав з вулиці Колоннетта до будинку Сельмі, Мауро Мортара, бувши у зовсім іншому настрої, так само поспіхом побіг шукати Ландо Лаурентано. В особняку на вулиці Соммакампанья камердинер Раффаеле розповів йому, що його господар, прочитавши в газеті новину про душогубство, яке сталося на Сицилії поблизу Джірдженті, скочив в екіпаж і попрямував до будинку родини Велла.
— І де це? Як мені знайти туди дорогу?
— Якщо бажаєте, я відвезу вас туди.
В екіпажі, помітивши тривогу і нетерплячість Мауро, камердинер спитав його, чи знав він ту жінку і того інженера.
— Яку жінку? Якого інженера?
— Як це? Ви не розумієте? Ви що, нічого не знаєте? Їх вбили в Араґоні…
— В Араґоні?
— Сірчаники.
— То значить…
Він ураз замовк, тоді зиркнув витріщеними очима спочатку в обличчя слуги, а потім визирнув з екіпажа на людей, що проходили повз вулицею, ніби його раптом охопила підозра, що сталася якась велика катастрофа, а він нічого про це не знає.
— То що ж таке діється? Усе догори дриґом? Там убивають! Тут арештовують! Ви знаєте, що заарештували дона Роберто Ауріті?
— Двоюрідного брата мого хазяїна?
— Авжеж, двоюрідного брата! А він їде до Велли! Під арештом його кузен, дон Роберто Ауріті, один з Тисячі, якому в шістдесятому було дванадцять років, а він уже воював! Батько його помер у мене на руках, в Мілаццо… І його заарештовано! У мене на очах! До цього, до цього я дожився!
Він кричав, махав руками і голосно плакав; люди на вулиці, обертаючись, зупинялися і перемовлялися, бачачи цього так по-чудернацькому вбраного чоловіка з ранцем за плечима, який, репетуючи, мчав в екіпажі.