Але ніхто достеменно не знав, що сталося, кого насправді мала на увазі Діанелла. Можливо, батька, але хто знає? Можливо, вона сплутала його з кимось іншим. Коли нікого не було вдома, тут побував Іньяціо Каполіно. Діанелла залишилася сама, бо почувалася зле; і, мабуть, Каполіно, збожеволілий від жахливого нещастя, безжально вилив на неї весь шал свого відчаю. Чіччіно з Лілліною, які повернулися додому першими, почули його крик:
— Твій батько! Твій батько, ти розумієш?
Але коли вони увійшли, він утік, розлючений, залишивши бідолашну дівчину напівбожевільною, немов її оглушили зливою нещадних ударів по голові, і відразу після цього вона, нажахана, почала кричати: — Вовк!.. вовк!..
Що сказав їй Каполіно?
Знати про це могла лише одна людина, так, якби вона була присутня на місці події: Фламініо Сальво, який у сусідній кімнаті у товаристві Ландо Лаурентано і свого швагра Франческо Велли відчував непереборну потребу розповісти про всі свої докори сумління; однак, звинувачуючи себе, він не міг утриматися від намагань виправдатися.
Франческо Велла спитав його, чи помічав він коли-небудь, що його донька кохає Косту.
— Може, ти цього не знав?
— Я це знав. Але чи міг я, батько, віддати свою доньку за одного зі своїх підлеглих? Той нещасний навіть не здогадувався про це і через скромність моєї доньки, і тому, що йому й на гадку таке не могло спасти; тим паче, що він уже давно палав пристрастю до тієї іншої бідолашної… Але це я винен, винен я: мені немає виправдання! Ніхто краще від мене не знає, що це моя провина! Я зробив чимало добра тому нещасному юнакові, як зробив добро усім тим, хто його вбив! Який інший плід може принести таке добродійство? Коста виріс у моєму домі, як мій рідний син; і моя бідолашна дівчинка… Авжеж, звичайно! І я добре розумів, що шкоду, яку я вчинив на початку, оточивши його добродійствами, доведеться виправити шлюбом; але, зізнаюся, думка ця була мені осоружна, і я намагався відтягнути це так, як тільки міг. І я, бачите, відкликав хлопця із Сардинії й поставив його керувати араґонськими копальнями; і вже тут, у Римі, я сказав Каполіно, що, коли Коста зуміє приборкати тамтешнє бидло, у нагороду я віддам за нього свою доньку. Майте на увазі, Каполіно знав, а отже, знала і його дружина, що таким був мій задум. Так, це правда, у глибині душі я мав інші наміри, точніше надію… Панове, я ж мав право прагнути для своєї доньки чогось кращого… (і, кажучи це, він зазирнув в очі Ландо Лаурентано). Тому я завіз її у Рим і збирався залишити її тут, у домі моєї сестри, сподіваючись, що вона забуде тут про свою дитинну впертість. Проте добродійці Каполіно захотілося скористатися цією моєю надією, щоб сплутати мені карти: вона забажала поїхати з Костою, щоб назавжди забрати його у моєї доньки. А добродій Каполіно, мабуть, сподівався, що, коли Ауреліо завтра одружиться з моєю донькою, ставши перед тим коханцем його дружини, він зможе й надалі займати місце в моєму домі. І ось тепер, коли все так несподівано для нього розвалилося, він звинувачує мене перед моєю донькою у своїх же махінаціях! Але я присягаюся вам, панове, я його розчавлю, розчавлю… Хоча… вже… вже…
Він знизав плечима й відмахнувся від своєї ж погрози, розвівши руки, наче від будь-якого наміру щось робити його тепер нестерпно нудило. Тоді упав у крісло, немов його поступово опосідав жах перед безплідною, жахливою порожнечею, що витворилась у ньому після цієї довгої тиради.
Фламініо Сальво не відчував нічого, взагалі нічого — ні співчуття, ні прихильності до когось. Тепер все його страшенно бісило, а точніше спричиняло огиду, а особливо та роль, що її він мав відіграти як невтішний батько знедоленої доньки, яка насправді не викликала в ньому ніяких почуттів, крім роздратування, зневаги, а то й сорому, авжеж, сорому. Ця шалена одержимість доньки її коханим обурювала його як щось ганебне. І він з похмурою різкістю запитував себе, чи любив він коли-небудь по-справжньому, від щирого серця, цю свою доньку. Ні. Він любив її лише з обов'язку. І тепер, коли обов'язок цей став для нього таким тяжким і болісним, він не відчував нічого, крім нудьги й огиди. Нічого дивного, адже його донька була зроду приречена на таку долю! Хіба мати її не божевільна? Отож все, що могло з ним статися, з ним уже сталося. Усе сповнилось, тож годі вже! Нищівна дія долі у його житті звершилась; він залишився панувати у цій безплідній, жахливій порожнечі, і йому більше не було чого боятися. Смерті він не боявся. І він глянув на великий коштовний камінь персня, що виблискував на товстому мізинці його волохатої руки, яка лежала на його коліні. Це виблискування, невідомо чому, викликало у нього спогад про тіло Ніколетти Каполіно, яку спалили ті дикуни. Він підняв голову, ніздрі його тремтіли. З якою радістю він закурив би сигару! Але подумав, що курити йому не варто, — тієї миті це було б обурливо. Він почув, як Франческо Велла звертається до Ландо Лаурентано: