— Але так, нема сумніву: вони втекли! Вони ж виїхали чотири дні тому, але доїхали тільки до Араґони… Де ж вони були ці чотири дні?
І Фламініо втрутився іншим голосом, з іншим виразом обличчя, ніби він вже той, ким був раніше:
— Тут справді все ясно, — сказав він. — Позавчора я отримав з Неаполя листа від Кости, у якому він писав, що більше не працюватиме на мене. Отже, він поїхав туди і загинув з власної волі, тож і щодо цього в мене не може бути докорів сумління.
У цей момент якось нерішуче увійшов Чіччіно, збентежений неприємною новиною, яку він приносив.
— Ландо, — сказав він, вагаючись, — мушу тебе попередити… Той старий…
— Мауро?
— Ну так… він прийшов сюди з твоїм слугою і шукав тебе, щоб… він каже… він каже, що заарештували Роберто Ауріті.
Ландо, явно збентежений, адже перебував серед людей, які зазнали набагато більшого нещастя, зблід, потім почервонів, насупився, наче в голові проти його волі з'явилась якась думка.
— Ідіть, ідіть, — поспішно сказав йому Фламініо Сальво, простягаючи йому одну руку, а другу кладучи на плече, щоб підштовхнути його.
— Сподіваюся, — сказав йому Ландо, — що у вашої доньки це лише тимчасове помутніння.
Фламініо Сальво примружив очі й заперечливо похитав головою:
— Я не маю жодних ілюзій.
І, отак взявшись за руки, вони повернулися в салон.
Мауро Мортара, знемагаючи від розпачу, задиханий, усе ще з бідолашною божевільною дівчиною, яка притискалась йому до грудей, побачивши їх, не зміг стриматися: він затрясся, заревів і крикнув двом жінкам, що стояли поруч з ним:
— Тримайте її… візьміть її… Він ручкається з ним… Бачити його не можу… Знаєте, як його звати? Так, як його діда: Джерландо Лаурентано!
І, вирвавшись з обіймів Діанелли, вибіг геть.
Фламініо Сальво розтулив губи в гіркій посмішці, яка більше виражала глузливу жалість, ніж обурення, а на вибачення Ландо Лаурентано відповів:
— Воно заразне… Нічого, князю… Божевілля, на жаль, заразне…
Розділ п'ятий
Весь люд зібрався на просторій галявині біля Порта-ді-Понте, при в'їзді в Джірдженті, чекаючи, коли зі станції у Валь-Соллано привезуть на возі останки (за чутками, в одній труні) Ніколетти Каполіно та Ауреліо Кости.
На всіх обличчях був вираз потрясіння, занепокоєння й огиди, викликаний цим жахливим злочином, через який ось уже два дні у місті та у всій навколишній провінції панувало сум'яття. В очах у всіх була напружена й болюча увага, стримуване бажання не упустити нових звісток про точні подробиці і не проґавити нічого, бо ніхто не задовольнявся тим, що знав, і кожен хотів побачити на власні очі цю труну, на яку всі чекали як на доказ того, що те, що сталося далеко і здавалося неймовірним через свою жорстокість, було правдою. Їм не довелось спостерігати це звірство на власні очі, то вони хотіли б побачити, за змогою, його сумні наслідки.
Причини нещастя, принаймні щодо однієї з жертв, були давно відомі; проте були й новіші обставини, про які тепер всі говорили і які будили подив та жаль і поглиблювали трагічний характер події. Хоч вони й пом'якшували дещо жалобу, та не могли перешкодити вболіванню через звірячий характер цієї смерті та обуренню через ганьбу, яку це накликало на цілу провінцію.
Перед очима у всіх ще стояв образ цієї красуні, коли вона, гордовита й вишукано вбрана, проїжджала містом в екіпажі Сальво і, ледь схиливши голову, відповідала на привітання усмішкою з відтінком дещо журливої люб'язності. Кожен з дивною гостротою сприйняття бачив в уяві якусь яскраву особливість її тіла чи виразу обличчя — білизну зубів, ледь видимих між розхиленими в усмішці рожевими губами, блиск очей між чорними віями, і всі з невиразним хвилюванням дивувалися: хто б міг тоді уявити, що таким буде її кінець? Так несподівано покинути достаток і почесті, які вона здобула, маючи такого друга, як Сальво, і чоловіка депутата, та втекти з тим, з ким вона раніше відмовилася пов'язати себе узами шлюбу, — напевно, вона спала з розуму. А може вона зробила це на зло, авжеж, на зло Діанеллі Сальво, яка таємно кохала Косту… Може? Адже ж усі вже знають, що та бідолашка, тільки-но почула звістку про втечу і вбивство, збожеволіла так само, як і її мати! А потім ця зрада, ця пригода, у яку, можливо, тільки хтось один з них поринув з кохання і яка сама по собі викликала б неабиякий скандал в окрузі, кинула їх обох у пащу смерті. Але як так сталося, що вони прямували до Араґони, адже ж він напевно знав, що там його вже не один місяць чекають ті голодні гієни, щоб помститися за закриття сірчаних копалень Сальво? Та тому, що, утікши разом як коханці, до Джірдженті їхати вони не могли. Ця втеча вкривала ганьбою не так її чоловіка, як Сальво, тож вони подалися саме туди, де всі були проти Сальво. Можливо, він, Коста, вважав або принаймні сподівався, що, коли відразу після прибуття заявить, що теж повстав проти Сальво, вони приймуть його як свого і більше не вважатимуть відповідальним за невиконані обіцянки. Зрештою, там, в Араґоні, він мав будинок; можливо, він їхав туди тільки для того, щоб забрати свої речі, робочі інструменти, книжки, з наміром негайно забратися звідти й повернутися на Сардинію, обійнявши колишню посаду. Так, але навіщо він взяв із собою цю жінку? Чому він поїхав туди, до ворогів, з цією жінкою? Він міг би принаймні десь залишити її, перед тим, як їхати туди! Ну, але вона, можливо, сама хотіла ризикнути разом з ним. Вона, ця жінка, була не з полохливого десятка і зуміла показати це перед зграєю дикунів, ставши в кареті на повен зріст і затуливши своїм тілом Ауреліо Косту, з криком, що він пішов від Сальво заради них, через невиконані обіцянки власника! Але тут підняв голос той харцизник Марко Прéола: