— Смерть шльондрі!
І зграя цих дикунів, спочатку немов приголомшена гордовитою зухвалістю цієї дами, здригнулася. Можливо, Ніколетті Каполіно все ж таки вдалося б опанувати натовп, змусити його до послуху, якби Ауреліо Коста, почувши цю вульгарну лайку, не кинувся нерозважно на її захист зі зброєю в руках. Тоді на карету насунули з усіх боків, і їх обох, під градом ударів ножів та молотків, спочатку жбурнули на землю, а потім буквально роздерли на шматки, немов зграя оскаженілих собак; екіпаж теж розтрощили, розбили на шматки; і, коли жалюгідні, невпізнанні останки двох тіл було скинуто на купу з уламків коліс, дверей та сидінь, хтось взявся поливати їх гасом з великого кулястого латунного ліхтаря, вкраденого на найближчій залізничній станції, а інші з жадібним, тривожним хвилюванням підпалили їх, немовби для того, щоб прибрати з власних очей видовище цього жорстокого кровопролиття.
Отож подробиці цього душогубства було описано і змальовано до найменших дрібниць і з якоюсь жаскою хтивістю, так, ніби всі були його свідками і досі мали перед очима. Усі вони немов увіч бачили, як той закривавлений бузувір лив гас із латунного ліхтаря на непристойно пошматовані кінцівки, кинуті на купу уламків, а інші, нахилившись, роздмухували вогонь.
Стало відомо, що вже було заарештовано багато людей, понад шістдесят, разом з тим дегенератом Марко Прéолою, який спочатку був посіпакою клерикалів, а потім очолив осередок сірчаників в Араґоні. Невдовзі, а можливо і того самого дня, сталася нова видовищна подія: усіх цих негідників, скованих кайданами по двоє, перевозили зі станції до в'язниці Сан-Віто, під урочистою вартою поліції, кінних карабінерів і солдатів.
— Ось, ось, вже їдуть! — Онде вона, он! — Де ця скриня? — Ого, яка маленька! — Ось вона! — У третьому візку, там, де фельдфебель на козлах! — Вона помістилась на передньому сидінні! — Он вона, ця скриня, ця бляшана скриня! — Ота? Там, де на протилежному сидінні комісар поліції? — Так, так! — А хто це коло нього? Ах, це ж Леонардо Коста! його батько! — Ох, бідолашний батько, ця скриня прямо перед ним!
У натовпі здійнявся крик жалю і жаху при вигляді батька, на обличчі якого немов закам'янів вираз люті, він немов заціпенів від жаху; очі його були прикуті до тієї скрині, немов він дивувавсь, як міг там опинитися його син, його опора! Але що залишилось від його сина, якщо там було два тіла, аж два? Лише голова? Можливо, там самі голови, авжеж, і кілька обпалених шматків тіла. Боже! Боже!
І майже всі плакали, а багато хто голосно схлипував.
Почувши ці крики, це голосіння, Леонардо Коста, проїжджаючи мимо, також закричав, видихнувши всю лють свого горя у ревінні, у якому вже не було нічого людського; тоді він впав у судомах в обійми комісара поліції.
Екіпаж зупинився на повороті на площу, де стояла будівля префектури і де також розташувався поліційний відділок. Двоє поліціянтів взяли скриню; кавалер Франко допоміг Леонардо Кості вийти з екіпажа. Бідолашний старий, хоч і кремезний, вже не тримався на ногах; з одного вуха йому текла кров, бо на станції, у пориві люті, він зірвав собі одну із золотих сережок. Перед брамою вишикувались інші поліціянти, щоб не дати натовпові вдертись у вестибюль будівлі.