І натовп зупинився перед будинком, роздратований, розчарований, незадоволений. Що зараз буде? Невже все скінчилося? То ця скриня залишиться там, у поліційному відділку? Її не повезуть на цвинтар Бонамороне? Там же був склеп родини Спото. Нікого з цієї родини вже не залишилося. В Ауреліо Кости був батько, а в Ніколетти Каполіно не було нікого: її чоловіка бути на похованні не могло; там міг бути її вітчим, дон Салезіо Марулло; але всі знали, що бідолаха, покинутий усіма, пішов шукати милосердя й притулку в Колімбетрі і ось уже кілька місяців лежав там хворий. Може, Леонардо Коста хотів забрати останки сина, щоб перевезти їх на цвинтар в Порто-Емпедокле, але на заваді його бажанню стали деякі юридичні моменти.
Поступово натовп почав розходитися, не перестаючи коментувати події.
Леонардо Коста бажав саме того, що припускали люди. Комісар, кавалер Франко, намагався переконати його набратися трохи терпіння, мовляв, спочатку треба оформити всі юридичні документи, там, у конторі… Так, протягом дня, після візиту слідчого судді. Коста, ніби не розуміючи, наполягав, вперто повторюючи одними й тими ж словами своє жалібне прохання. А кавалер Франко, хоч і сповнений жалю до бідолашного батька, пирхав і втрачав терпець. Для нього то були страшні часи, і він не знав, в який бік кидатися, бо з усіх куточків провінції, з усієї Сицилії з кожним днем надходили щораз серйозніші новини; здавалося, що ось-ось вибухне загальне повстання, тоді як військовий гарнізон був тут нечисленний, а поліції було ще менше.
Але чого він хотів, чого ще хотів тепер цей бідолаха? Він хотів… він хотів, щоб останки його сина — якими б вони не були — не змішувались там з останками тієї жінки, тієї мерзенної жінки! Чому, чому їх перемішали отак разом?
— Чому? — крикнув він йому. — Та ви собі уявляєте, що там всередині?
І він показав на скриню, що стояла на столі.
— О синку!
— Там те, що вдалося врятувати з вогню. Тобто нічого! Майже нічого!
— О синку!
— Що ви хочете звідти вибрати, відокремити? Приїхали по них вже запізно. На станції поліції не було. Поки з Араґони прибув уповноважений поліції, пожежа… Кажу вам, не залишилося нічого… якісь рештки кісток…
— О синку!
— Більше нічого там не розбереш… Так, так, бідолашний мій, так, плачте, плачте, так буде краще… Бідолашний Коста, так… так… О Боже, Боже, таке сталося, таке… так, хочеться зненавидіти всіх людей! Але ви собі уявіть, щоб хоч через це у вас серце не боліло, уявіть, що його там немає… сина вашого там нема, нема там вже нічого… А зрештою, небораче, подумайте про те, що ту жінку ви ненавидите, а він її кохав; і, може, тепер він не проти того, що те, що від нього залишилось, змішалося з її останками… Нещасна жінка! Вона, може, й була не без гріха, але ж яка доля спіткала її також!
— Ні… ні… вона… не можу… я не можу говорити… вона… згубила… мого сина… вона! Хіба ви не знаєте, пане комісаре, що мого сина кохала донька хазяїна? Це достеменно відомо… достеменно… вона збожеволіла, бідолашна дівчина, як і її мати! Це було… це все їхні інтриги… ота жінка і той убивця, її батько… вони змовилися між собою… щоб занапастити мого хлопчика… щоб позбавити його кохання цієї святої дівчини… О, пане комісаре, зв'яжіть мене, зв'яжіть мені руки; пане комісаре, замкніть мене, замкніть у в'язниці, бо якщо я його побачу, цього вбивцю, через якого син мій отак загинув, то я вб'ю його, комісаре, я не відповідаю за себе, я його замордую!
Кавалер Франко сплів руки, міцно стиснув їх і кілька разів потряс ними в повітрі:
— Що ви собі думаєте, — вигукнув він йому, широко розплющивши очі, — що ви собі думаєте, даруйте? Я маю вислуховувати такі нісенітниці? Мені шкода вас, ви лютуєте від горя і вже самі не знаєте, що говорите. Але заради Бога, ваш син, ваш син… в такий час, коли досить якоїсь дурниці… досить однієї іскри, щоб спалахнула вся Сицилія… він не просто тікає, як той хлопчисько, з дружиною депутата… а лізе прямо на рожен, ніби кажучи: «Ось ми, розірвіть нас на шматки! Шукаєте приводу? Ось він! Це ми!» Їй-богу, треба геть з глузду спасти, осліпнути… навіть не знаю! Кого ви звинувачуєте? І нам доводиться за все це відповідати… навіть за таке божевілля! А на додачу я ще мушу вислуховувати ваше: «замордую! замордую! замордую!» Кого ви замордуєте? Невже ви думаєте, що Сальво — навіть якщо все, про що ви тут марите, правда — потребує вашого покарання? З нього досить божевілля його доньки!
Після цього спалаху Коста більше не мав відваги підносити голос; він глянув на комісара повними сліз очима, тоді вкусив себе за палець і пробурмотів: