— Якби тільки він був здатний на каяття, пане комісаре! Але він не здатен на це!
Кавалер Франко здригнувся і вийшов з кімнати.
— Ідіть, ідіть… — сказав Коста йому вслід, тоді обережно підійшов до скрині на столі і спробував її підняти.
У горлі та в носі у нього застряг клубок німих, частих ридань, і від них голова його конвульсивно сіпалася.
Вона майже нічого не важила, ця скринька!
Він став перед столом на коліна, притулився чолом до холодної бляхи і застогнав:
— Сину!.. сину!.. сину!..
Через два дні до Джірдженті несподівано прибув, похмурий, як ніч, депутат Іньяціо Каполіно.
Становище, у яке його поставило не так раптове нещастя, як його власний бурхливий вибух, через який Діанелла Сальво збулася розуму, було таке важке й невизначене, що йому треба було зібрати всі свої сили, там, на місці, щоб якось знайти вихід, і то якнайшвидше. Скандал, пов'язаний із втечею дружини, не спалахнув з огляду на її жахливу смерть; трагічність цієї смерті позбавила його від насмішок, які могли б посипатися на нього через цю втечу. Йому досить було з'явитися перед краянами із засмученим, але водночас строгим і стриманим виглядом, щоб почерпнути користь від загального хвилювання, залишаючись, однак, від нього осторонь, адже він зазнав від дружини образи. Прихильність інших мала бути справедливим і заслуженим відшкодуванням за цю образу. Усі вони повинні бачити, що він страждає, розчавлений цією жахливою приключкою, і що він більше, ніж будь-хто інший, заслуговує на співчуття, бо ці дві жертви, які викликали таку жалість, скривдили його, і тепер він не може навіть плакати, навіть оплакувати своє нещастя!
І все ж… як так? Повернувшись додому, у ту домівку, яку витончений смак і вміла рука його дружини зробила такою зручною для розігрування комедії люб'язної й приємної брехні, для вишуканих змагань з ґречності, у якій вони обоє з такою насолодою вправлялися, щоб їхнє життя не викликало надто великого обурення в інших і надто великої огиди в них самих, у похмуру тишу кімнат, що немов застигли в очікуванні разом з усіма меблями, Каполіно відчув порожнечу, ту саму порожнечу, у якій він загубився від першої миті нещастя… Як так?.. Відчинивши двері спальні й відчувши вже напівзниклий, та все ще присутній запах її сласних парфумів, він заплакав, так, заплакав на згадку про неї, плакав уперше після звістки про її смерть, плакав так, як не плакав зроду, і йому навіть здалося, нібито це не його біль, а біль самих його сліз, які текли з його очей мимоволі, і саме тому, що вони лилися несамохіть, це принесло йому таку насолоду і таку потіху!
Але він не повинен, ні-ні, не повинен… тому що… — чоловік на мить зупинився, щоб подумати, чому він не повинен оплакувати її. Хіба вона не була йому вельми цінною й незамінною товаришкою, неоціненною співучасницею його хитрих і складних трюків, яка загинула, намагаючись — хоч цього разу, мабуть, більше заради себе, ніж заради нього, — вжити заходів для захисту, до чого, однак, підштовхнув її він? Так, і загинула так жахливо, так жахливо! А втім, ні; на людях, авжеж, принаймні на людях він не повинен оплакувати її… Але потай можна, ще й тому, що плач той давав йому тепер полегшу. Він залишився сам, і сам, тепер уже сам мусив давати собі раду, захищати себе, хоч ще не знав, не розумів, як це зробити.
Плачем нічому не зарадиш, ні, це точно!
Каполіно підвівся на ноги, витер сльози з очей та щік спочатку руками, а потім, довго й ретельно, хустинкою, знову почепив окуляри в черепаховій оправі і став, похмурий, суворий і насуплений, перед дзеркалом у шафі.
Боже, як змарніло, постаріло його обличчя за кілька днів!
Страждання? Яке страждання? Він не міг сказати, що страждає… хіба що оце щойно, трохи. Але ні, раніше він теж, зрештою, страждав, нема сумнівів, і то сильно, якщо в Римі, при звістці про це нещастя, його так засліпила лють, що він накинувся на Діанеллу Сальво.
Чи має він шкодувати про цей свій спалах?
Це назавжди накликало на нього ненависть, смертельну ворожість Сальво. Але навіть якби в ту першу мить йому вдалося стриматися, заборонити собі люте задоволення від цієї помсти, що б він здобув? Залишившись сам, без дружини, чи міг він сподіватися на те, що Фламініо Сальво, з огляду на свої докори сумління й усвідомлення своєї таємної причетності до її загибелі, далі надаватиме йому допомогу і підтримку? Можливо, його донька, і без того квола, збожеволіла б і без цього його вибуху, від самої лише звістки про смерть Кости. І що тоді? Фламініо Сальво вважав би, що вже досить заплатив божевіллям своєї доньки, і перестав би зважати на нього взагалі; ба більше — він прогнав би його геть як нагадування про його докори сумління. Це очевидно. А якби Діанелла не збожеволіла і поступово заспокоїлася, чи був здатний Фламініо Сальво на те, щоб, домігшись свого, віддати належне пам'яті тієї, яка дозволила йому досягти мети ціною власного життя, а через неї — її тепер овдовілому чоловікові? Але ж навіть тепер, щоб зняти із себе відповідальність, він одразу ж заходився кричати направо і наліво, що Ніколетта Каполіно та Ауреліо Коста втекли разом, що Коста подав у відставку, а отже, поїхав в Араґону з власної волі і загинув теж самохіть, разом зі своєю любкою! Авжеж, вона, його дружина, втекла з Костою; але хто підштовхнув її до цього божевілля? Хто відправив Косту до Рима під приводом того проєкту, який той буцімто мав представити міністерству? Хто розпалив її ревнощі, чи, радше, її амбіції, натякнувши на неминучість шлюбу його доньки з Костою? І йому, Каполіно, її чоловікові, довелося погодитись на ці підступні маніпуляції, які зрештою призвели до цієї трагедії, хіба не так? А тепер, пожавши плоди всіх тих мерзенних інтриг, Сальво відрікся від нього й залишив без жодної допомоги! Е, ні, хай йому біс! Про цей свій вибух йому нічого шкодувати. Він втратив дружину, а той — доньку! Вони квити один перед одним. Тепер Сальво припинить йому платити. Тому він мусить сам негайно подбати про свої найнагальніші потреби. Разом з дружбою Сальво він втратив і будь-який кредит в інших людей. Що ж робити? Що робити?