— Тут усі кажуть, що Ніколетта, моя кузина, була полюбовницею того телепня Кости — це правда? Ти знаєш це краще за всіх — це правда?
Присутні приголомшено повернулися й витріщились на Каполіно.
Той опустивсь на крісло, мов уражений ударом, безсило поклавши руки на коліна, і гірко похитав головою. Тоді, ледь ворухнувши руками, мовив:
— Занадто багато… занадто багато я мав би сказати, та не можу… Навіть ваше співчуття, розумієте… так, так… навіть ці сльози, друзі мої, печуть мене! Бо навіть від тих двох, які своєю долею заслужили це співчуття, — але тільки ваше співчуття, дорогенькі, ваше, не моє… — навіть від них я зазнав лиха, але передусім зазнав його від того, хто підштовхнув їх до того кроку, хто мав їх у своїй владі, і…
— Сальво! — вигукнув Д'Амброзіо. — В Араґоні заарештували Марко Прéолу, але мали б заарештувати його, Сальво, клянуся Богородицею! Він заморив голодом всю округу! це він справжній убивця! І Бог справедливо покарав його божевіллям доньки! І тепер він довіку житиме, попри всі його багатства, з двома божевільними жінками!
Тут Каполіно підхопився на ноги і в пориві піднесення вигукнув:
— Заради Бога! Ні! Ні! Я не можу дозволити, щоб у моїй присутності говорили такі речі! Ти захищаєш цих убивць? Облиш! Ми всі знаємо, що Сальво мав повне право закрити тамтешні шахти! Кожен дбає про власні інтереси так, як знає і вважає. І, зрештою, хіба він мало зробив тут задля відродження галузі? Ні, ні! Бачите, панове, це я кажу, кажу це в цю хвилину і наважусь навіть сказати, що й як батько він, зі свого боку, вважав, що діє задля блага своєї доньки! Ніхто з вас не має причин не визнавати цього; цього можу не визнати хіба що я, тільки я, бо засоби, які він використав, зруйнували мою сім'ю, зламали мені життя! Але там він все робив задля добра тих виродків, а тут — задля добра своєї доньки!
Десять, п'ятнадцять, двадцять рук потяглись до Каполіно в пориві захоплення такою щедрою великодушністю; і той відчув, що підноситься до небес.
— Можливо, мені доведеться, — додав він сумно і поважно, — повернути мандат, який ви мені ввірили.
— Ні! Ні! До чого тут це? Чому? — запротестував дехто.
Каполіно зі смутною усмішкою підняв руки, зупиняючи цей дружній протест:
— Зрозумійте моє становище, — сказав він. — Зважте все уважно. Чи можу я підтримувати якісь стосунки, не кажучи вже про спорідненість чи дружбу, а навіть ділові стосунки, з Фламініо Сальво? Звісно, ні. І що тоді? Я повинен сам себе забезпечувати, панове, а мандат, який я отримав від вас, вимагає абсолютної незалежності, такої ж незалежності, яку я мав, коли працював у банку Сальво. А тепер… тепер я повинен зібратися з думками й серйозно подумати про свої справи. Це не ті речі, які можна вирішувати отак спрожогу і під впливом моменту.
— Звісно! Аякже! — всі хором взялися втішати його. — Це приватні справи! А політичне представництво…
— Еге, еге ж…
— Не має нічого спільного з…
— Інша річ…
— Зрештою, поки що…
— Поки що, — сказав він, — мені, любі друзі, досить того, що я довів вам, що готовий до всього і намагаюся сприймати ці події і, зокрема, своє власне горе, об'єктивно і, наскільки це можливо, спокійно. А поки що дякую всім вам, друзі мої.
Згодом він подався до резиденції єпископа, щоб відвідати монсеньйора, і отримав від нього такі новини про дона Іпполіто Лаурентано та донну Аделаїду, що вирішив відмовитися від початково розробленого плану й дочекатися повернення Фламініо Сальво з Рима, а тоді поїхати в Колімбетру і спробувати інший план, вельми зухвалий, який уже намітився у нього в голові.
Фламініо Сальво не хотів залишати Діанеллу в Римі у якомусь «закладі здоров'я», як радили йому лікарі, сестра і шурин; він сказав, що в разі чого віддасть її в один з таких закладів у Палермо, щоб вона була ближче і щоб мати можливість відвідувати її частіше; але його дім, — додав він, — теж можна б перетворити на один з цих приватних притулків для божевільних, під управлінням одного або декількох лікарів і з допомогою кількох кваліфікованих сестер милосердя: при здоровому глузді там залишився тільки він; але, мовляв, можна сподіватися, що незабаром, маючи належний приклад і трохи доброї волі, він теж його втратить.
Однак, зібравшись в путь, Сальво був змушений звернутися до Ландо Лаурентано, щоб той дав йому в супутники Мауро Мортару, з яким Діанелла більше не хотіла розлучатися і який, мабуть, був єдиною людиною, спроможною вмовити її покинути ту темну комірчину, у якій вона сховалася, і вирушити в дорогу. Ландо Лаурентано, який також поспіхом збирався, бо його викликали в Палермо товариші з Центрального Комітету партії, відповів Сальво, що вони можуть поїхати разом і що наступного ранку він з Мауро заїдуть по нього в будинок Велли. У вигляді, голосі та жестах молодого князя Фламініо Сальво помітив дивне, гарячкове хвилювання і кілька разів хотів уже було запитати його про причину, але стримався. Ландо Лаурентано був у такому настрої через величезне враження, яке справило на весь Рим самогубство Коррадо Сельмі (ця причина тієї миті Сальво навіть на гадку не спала б). Звістка про це розлетілася того ж вечора, коли він разом з Мауро виходив з дому Велли. Про цю новину Ландо дізнався з крику продавця газет. Він зупинив екіпаж, щоб купити газету. Але несподівана звістка, замість того, щоб принести радість, спочатку приголомшила його. Не зважаючи на нетерплячість Мауро, він наказав кучерові під'їхати до ліхтарного стовпа, щоб прочитати новину; пропустивши довгий некролог, що передував новині про самогубство, Лаурентано втупився в неї очима. З розповіді камердинера Сельмі він дізнався спочатку про спробу збройного нападу з боку небожа Роберто Ауріті, коли Сельмі вже був проковтнув отруту; а потім… ах, потім!.. про вельми драматичний, за словами журналіста, візит до щойно померлого Сельмі «дами під вуаллю», ім'я якої з поважних причин не згадується і «яка примчала, — розповідав далі репортер, — не знаючи про самогубство, — можливо, щоб допомогти і потішити свого друга після виклику, який той кинув уранці всьому зібранню».