Тривога Анни за сина, який залишився сам у Римі, і думка про те, що Роберто потребує допомоги, спочатку схиляли Джуліо до того, щоб негайно повернутись у столицю. Але як він міг залишити матір у такому стані, наодинці з Анною, яка блукала кімнатами, мов причинна, кличучи сина? І яку допомогу він міг надати Роберто? Єдиною можливою допомогою були б гроші, повернення позики, тих сорока тисяч лір, щоб усі повірили, що він взяв їх сам, на власні потреби. Тепер, після самогубства Сельмі, Роберто, можливо, випустять з в'язниці, але після цих звинувачень й арешту на ньому залишиться незмивна пляма ймовірної співучасті. Хто завтра повірить, що він безкорисливо погодився взяти позику на своє ім'я для іншої людини? Заява Сельмі, якщо вона справді існувала, як стверджували газети, не змогла б повністю стерти цю пляму.
Там, у кімнаті матері, був канонік Помпео Аґрó, який уже багато днів годинами не покидав крісла в узніжжі ліжка, втупившись очима в погасле обличчя лежачої жінки — можливо, сподівався побачити там натяк на те, що вона, не маючи більше що сказати людям, бажає через нього поспілкуватися з Богом. Вряди-годи він низьким голосом кілька разів поспіль кликав її на ім'я, не отримуючи відповіді.
Джуліо попросив Мауро трохи почекати: він хотів порадитися з Аґрó, щоб зрозуміти, чи мають вони надіятися чи страхатися, якщо вигляд або голос Мортари вирве її з передсмертного заціпеніння, і щó це принесе матері — користь чи шкоду.
— Я вважаю, — відповів йому Аґрó, — що більше нема на що сподіватися і нема чого боятися. Вона не відчує нічого. Спробуйте. Якщо так триватиме далі, то це все одно смерть.
Мауро увійшов, мов сліпий, до майже цілковито темної кімнати, і голосно покликав, задихаючись від хвилювання:
— Донно Катеріно… Донно Катеріно…
Він застиг перед ліжком, дивлячись на це обличчя на купі подушок, мертвотно-бліде і звернене до стелі, з очима, які під незмінно заплющеними важкими почорнілими повіками були, мабуть, каламутними й тьмавими від розпачливого болю; натягнуті вилиці, запалі скроні, розтягнуті ніздрі гострого носа, червоні, тонкі губи, не тільки стиснуті, але й місцями всохлі через брак живильної вологи, — усе це виражало вперту, абсолютну волю до смерті.
— Доню… доню… — вигукнув він. — Донно Катеріно… це я… Мауро… вірний пес вашого батька… Подивіться на мене… Розплющте очі, донно Катеріно, подивіться на мене, подивіться на свій біль… Послухайте мене: я маю вам щось сказати… я вернувся з Рима…
Наштовхнувшись на незрушну, безживну безпристрасність вмирущої, хвилювання Мауро Мортари раптом вилилось у пронизливі ридання, схожі на сміх. Аґрó та Джуліо, теж заливаючись слізьми, підхопили його під руки і вивели з кімнати.
Вмируща, лежачи нерухомо сама на купі подушок в сутіні, почула його голос із запізненням, наче словам цим довелося подолати довгий шлях, щоб дістатися до неї в тій глибокій таємничій далечіні, куди вже залетів її дух. І з тієї далечіні, у відповідь на той голос, з-під її заплющених повік із запізненням випливла остання сльоза, якої не бачив ніхто. Вона випливла з одного ока, потекла по щоці, скотилась і зникла між зморшками на шиї.
Коли Помпео Аґрó знову сів на крісло в узніжжі ліжка, ні в її оці, ні на щоці не було вже жодного її сліду.
Донна Катеріна була мертва.
Розділ шостий
З першого ж вечора, коли вони залишились наодинці на віллі в Колімбетрі, для донни Аделаїди та дона Іпполіто Лаурентано розпочалося випробування, яке вони, попри всю їхню добру волю, ледве витримували, хоч обоє це передбачали.