Тут Каполіно знову розсміявсь, хоча цього разу дуже невесело.
Після тривалої боротьби йому вдалося взяти за дружину сестру Фламініо Сальво — кривобоку й на два роки молодшу за донну Аделаїду. Завдяки її посагу він також нажив варті заздрості статки, однак радіти він міг тільки у мріях, на жаль! Знегоди нікуди не діваються в цьому світі, хай там що! Через п'ять років, коли дружина його померла, виявившись, на додачу до всього, безплідною, йому довелось повернути Сальво посаг, і він опинився в колишньому своєму становищі. Хоч у плодовитій його голові роїлись численні ідеї — одна краща і сміливіша за іншу, — але, на жаль, їм бракувало благословенного важеля грошей, який так раптово зник. На пів року він впав у глибоку зневіру, а потім ще пів року перебував у полоні нездоланної меланхолії, сподіваючись цим зворушити серце іншої сестри Сальво, власне донни Аделаїди. Але серце донни Аделаїди зовсім не зворушилось: добре захищене в розлогій і міцній фортеці її бюсту, воно два роки витримувало його облогу, наскоки його доброти, ввічливості та відданості; врешті-решт, вона відбила останній його рішучий штурм, і Каполіно довелося відступити на всіх фронтах. Настало ще пів року глибокої зневіри і нездоланної меланхолії; і, нарешті, озброївшись другою дружиною, молодою, вродливою і життєрадісною, він знову взявся штурмувати дім Фламініо Сальво і вже цього разу з більшою удачею.
Злі язики подейкували, що саме завдяки Ніколетті Спото, його молодій, вродливій і життєрадісній дружині, яка відразу стала фактично компаньйонкою донни Аделаїди та єдиної доньки дона Фламініо, Діанелли, Каполіно пробився в банк на посаду секретаря та юриста-консультанта. Але хто б там прислухався до скрекотіння всіляких сорок… Ось уже цілий рік він жив у розкоші та достатку; і він, і його дружина безперешкодно користувалися помпезними ландо та чудовими кіньми зі стайні Сальво; щонеділі він прогулювався верхи туди-сюди алеєю Пасседжата, демонструючи свої чудові навички вершника. І, нарешті, завдяки безумовній прихильності Фламініо Сальво, Каполіно став лідером войовничої клерикальної партії, яка після відставки депутата Фадзелло мала за кілька днів висунути його як свого кандидата на майбутніх загальних виборах до парламенту.
Невинна душа Нінí Де Вінчентіса навіть не підозрювала, що вся та їдкість, яку Каполіно виливав на донну Аделаїду, мала свою приховану і ганебну причину. Так само він не думав, що хтось коли-небудь помічав його сором'язливе, чисте й палке кохання до Діанелли Сальво, хворобливої доньки дона Фламініо, як раніше не помічав впертих, але марних залицянь до донни Аделаїди з боку Каполіно, а тепер анітрохи не вірив злісним пліткам про милу добродійку Ніколетту, другу дружину Каполіно. Вінчентіс ні в кого не помічав прихованих мотивів, а тим паче пов'язаних із грішми. До цього він був немов сліпий. Протягом кількох років після смерті батьків чоловік дозволяв обкрадати себе та свого старшого брата Вінченте злодійкуватому управителеві, на ймення Яко Пача, який так добре заплутав їхні фінансові справи, що коли бідолашний Нінí запитав якось Яко про це, то йому аж запаморочилось в голові. І йому вперше довелося піти до банку Сальво, щоб позичити гроші під векселі. Нінí звертався до того ж банку ще кілька разів і, врешті-решт, за порадою управителя, запропонував Сальво, що сплатить борг, продавши розкішний маєток Прімосоле. Пропозицію цю Сальво негайно прийняв, чим заслужив найпалкішу вдячність Нінí, який, природно, навіть не запідозрив про наявність таємної домовленості між Пачею, його управителем, і банкіром. Він кохав Діанеллу Сальво, і дон Фламініо був для нього тільки її батьком.
Тепер йому б дуже хотілося, щоб дівчина, дивом оклигавши після тифозної інфекції, поїхала поправляти здоров'я в маєток Прімосоле, на старовинну віллу його матері, де витав смуток і ніжний, теплий спогад про матір і де все розповідало б їй про нього. Але лікарі порадили доньці Сальво морське повітря. І Нінí з сумом подумав, що він лиш зрідка зможе приїжджати до неї у Вальсанію, на берег моря. Певний час він втішав себе думкою, що наглядатиме за підготовкою її кімнати, гніздечка, яке прихистить її на кілька місяців.
Каполіно немов прочитав думки свого юного друга, про наївні бажання якого він давно і доволі легко здогадався, і закінчив свою першу тираду сміхом і словами «Годі з цим!», а тоді продовжив, потираючи руки: