Щойно весільні гості розійшлись, дон Іпполіто дуже ґречно взяв її за руку, намагаючись, однак, не дивитись на неї, щоб не відчути, як вона відрізняється від тієї долоні, яку він колись тримав у руках (блідої й довгастої, м'якої, ніжної й легкої!), і спробував пояснити донні Аделаїді, чого він сподівається від неї в цій самотності вигнання, причини якого, як він припускав, вона мала б знати, якщо не повністю, то принаймні частково. Промова, яку він виголосив перед нею на терасі, на тлі мовчазного обширу полів, вже огорнутого нічною темрявою, була, по правді кажучи, трохи задовгою і дещо втомливою. Бідолашна донна Аделаїда, ошелешена стрімкістю стількох нових почуттів протягом цього дня, а тепер ще й пригнічена тією сутінню та тишею, що нависали навколо неї й терзали її сумнівами щодо чогось таємничого, що ще судилося пережити їй, «закоренілій паннуні», у певний момент, попри всі свої старання, перестала його слухати і пустила все це розмірене, довжелезне казання повз вуха. У неї склалося враження, що цими своїми словами князь геть недоречно і майже силоміць хотів затягнути її на якусь дуже високу і туманну гірську вершину, звідки їй буде важко, якщо не неможливо, знову спуститися вниз, зберігши досить сил, щоб витримати всі інші несподіванки та емоції, які, безумовно, ще чекали на неї в ту ніч. Вона ніколи не могла слухати довгих промов — не через лиху волю, а через брак повітря, бо в певний момент починала задихатися. О Боже, і навіщо ходити такими кружними шляхами, якщо врешті все завжди неодмінно зводиться до того, щоб робити більш-менш те саме — те, що наказує природа? Яка паскудна звичка, Боже милий! І нічого це не дає, окрім втоми та роздратування. Роздратування, авжеж. Бо всього-на-всього треба зробити деякі прості речі, які можна перерахувати на пальцях однієї руки; і врешті кожен мусить визнати, що це ходіння колами не тільки даремне, але й нерозумне та шкідливе; і власне тоді виникає втома та роздратування, тому все це робиться запізно й абияк. Спочатку вона благальними і водночас переляканими очима дивилась на князя, точніше на його довгу-предовгу бороду. Потім, вкрай ошелешена, вона відчула непереборне бажання відсмикнути руку й віддихатися, бодай трохи перевести подих, не маючи змоги голосно засопіти чи крикнути, щоб звільнитися від задишки та тривоги. Зрештою їй вдалося подолати це приголомшення, і слух її на мить знову ожив, але відразу ж утік кудись далеко й ухопивсь у темряві ночі за якийсь слабкий згук, шукаючи в ньому полегкості й спочинку. Згук цей долинав з узбережжя, звідкись знизу — невидиме, глухе, безперервне буркотання. І раптом, саме в той мент, коли промова князя набула вкрай патетичних тонів, донна Аделаїда вискочила із запитанням:
— Що це, море? Воно щоночі так голосно шумить?
Дон Іпполіто спочатку геть розгубився (море? яке море?), а потім відчув, як у нього опускаються руки:
— Ах так… море, так, це море…
Тоді відпустив її руку і відійшов від неї.
Донна Аделаїда збентежилась і тупо застигла в заціпенінні, не знаючи, як зарадити явній уразі, завданій князеві цим недоречним запитанням, яке зависло в повітрі.
На відповідь їй довелося чекати довго, і врешті вона надійшла, пролунавши поважно, немов долинаючи звідкись здалеку:
— Воно таке гучне, коли дме сироко…
Цей далекий голос моря був йому любий, хоч і наводив смуток. Не раз у глибокому спокої ночей він складав дону Іпполіту товариство і водночас бентежив душу. Відкинувшись на спинку шезлонга, Лаурентано дозволяв заколисати себе цьому похмурому, безперервному гулові води, який розповідав йому про далекі землі, про інше, буремне життя, якого він ніколи не спізнає. Раптом він відчув, що згук цей занурив його назад у глибини його колишньої самотності.
Хіба може він тепер продовжувати говорити? А з другого боку, хіба може він тепер мовчати, хіба може покинути тут, на терасі, у цій новій і, безумовно, небажаній самотності жінку, яка вже назавжди належала йому і яка довірилась його порядності? Треба було набратися мужності, подолати огиду і знову підійти до неї. Але тепер, переконавшись, що не зможе вступити з нею в іншу близькість, окрім тілесної, дон Іпполіто з гіркотою подумав, що єдиним результатом цієї близькості буде хіба що те, що він непоправно впаде в її очах.
І справді, тієї ночі…
Бідолашна донна Аделаїда ніколи не могла б навіть уявити собі такого видовища, жалюгідного і страхітливого водночас! Їй досі хочеться перехреститися обома руками. Ах, Царице небесна, Мати Пресвята! Чоловік з такою бородою… такий серйозний мужчина… О Боже! Боже! Вона бачила, як у певну мить він вибіг з кімнати, принижений і розгніваний. Можливо, тепер цілу ніч він відсиджуватиметься десь на нижньому поверсі, у залах Музею. Решту ночі вона так і сиділа, напіводягнена, під вікном і слухала ридання закоханої сови-сплюшки — може, у гаю Чівіта, а може, у тому лісі, що далі, у Торре-Ке-Парла.