На щастя, наступного ранку сільський пейзаж та вишукана обстановка вілли трохи заспокоїли її й почасти повернули до звичного настрою, і якби вона не боялася, що зіпсує все ще більше, то з радістю першою підійшла б до князя і невимушено, не зважуючи слів, сказала б йому, щоб він не хвилювався і не засмучувався, бо вона… бо її все влаштовує, влаштовує так, як є…
Це похмуре обличчя вселяло в неї таку жалість! Бідолаха, він навіть не смів підняти очей, щоб подивитися на неї, коли знову заговорив до неї за сніданком. Ну так, так, звісно: вони були у не зовсім звичайному становищі — стали чоловіком і жінкою, практично не знаючи одне одного. Поступово, звичайно ж, між ними виникне довірливість, і… ну так, звісно! звісно!
Однак вона усвідомлювала, що, кажучи це, князь ще більше хвилювався, а неспокій його посилювався; і наближення нової ночі вселяло в неї справжній жах. І жах цей повторювався кілька ночей поспіль; нарешті вона домоглася милостивого дозволу спати на самоті, в окремій кімнаті, і нарешті здобула спокій. Але наступного дня до Колімбетри приїхав монсеньйор Монторо і прочитав їй наодинці невеличку проповідь. І вона:
— Царице небесна, Мати Пресвята! Та ви що!., ні… Ах, як це?., що?.. що вона має зробити?.. Ісусе! Господи! Кокетування, загравання — у її віці? Ні! Тільки не це! Ні, ні і ні! Нізащо! Це не в її вдачі. І, зрештою, навіщо? Хіба не можна, щоб все так і залишалося? Їй нічого іншого й не треба. Яку міну скорчив монсеньйор! А бідолашна донна Аделаїда відтоді вже не знала, на якому вона світі, і, за її словами, їй почало здаватися, що вона «в турецькому полоні». Як це? Хіба це її провина?
Князь цілими днями висиджував у Музеї і показувався, скутий, похмурий і мовчазний, хіба що за обідом і вечерею. Повітря! Повітря! Авжеж, повітря було там вдосталь, але донна Аделаїда дихати ним не могла. І найцікавіше: їй здавалося, що від задухи, яку вона відчувала, страждає все, зокрема дерева! Перед віллою, біля квітника, розбитого на трьох уступах, уже понад сто років росла сарацинська оливка. Її міцний стовбур, сучкуватий і вузлуватий, підкоряючись волі вітрів та ґрунту, виріс криво і, здавалося, ледве підтримував численні гілки, що виросли з одного боку і стирчали вертикально. Ніхто не міг вибити з голови донни Аделаїди думку, що це похиле дерево, обтяжене всіма цими гілками, страждає.
— Господи, хіба ви не бачите, як воно страждає! Кажу вам, його болить! Бідолашне!
І звеліла зрубати його. Його зрубали, а вона подивилась на те місце, де воно колись стояло:
— Ах! — звела вона дух. — От і добре! Я звільнила його.
Але на цьому вона не зупинилася. Своє добросердя княгиня доводила безмісячними вечорами, коли під час вечері світло люстри приваблювало до їдальні всіляку комашню. Такому собі Пертікіно, хлопчикові років тринадцяти, синові сержанта охорони, було доручено стояти за кріслом донни Аделаїди і негайно проганяти цих комашок, тільки-но вони влітали до кімнати. Проте Пертікіно часто відвертався на споглядання великих білих нитяних рукавичок на своїх руках; і щоразу донна Аделаїда відривала його від цього споглядання зойками і здриганням, коли чула, як скрекоче цвіркун або дзижчить хрущ.
— Все даремно! Метелик… Не лякайтеся! Ось ти де, метелику…
— Бідолашна комаха, не змушуй її страждати — відірви їй голову, інакше вона повернеться назад… Готово?
— Готово, ваша високоповажносте. Ось вона.
— Ні, ні, що ти робиш? Не показуй мені її, бідолашну! То був метелик? точно метелик? Бідолашна комаха… Навіщо вона сюди прилетіла? Там, надворі, так гарно… Якби я мала крила, якби я тільки мала крила!
Вона мала на увазі, що тоді, не роздумуючи, полетіла б геть.
Дон Іпполіто, хоч і сповнювався гнівом й огидою, та ні в чому їй не перечив. Але нарешті якось ввечері він таки не стримався. Вони обоє сиділи на терасі на віддалі одне від одного. Він чекав, коли з густого листя оливкових дерев на схилі пагорба за берегом з'явиться повний місяць, щоб відновити в пам'яті давнє, дороге йому враження. Щоразу йому ввижалося, що повний місяць, виринувши з-під листя оливкових дерев і окинувши поглядом безкрайні поля внизу та море вдалині, після стількох століть все ще з тривогою та здивуванням дивиться вниз на пустельні й тихі рівнини, де колись стояло одне з найпрекрасніших і найвеличніших міст у світі. Місяць ось-ось мав зійти, його вже можна було розгледіти крізь тремтіння сріблястих верхівок оливкових дерев, і дон Іпполіто вже налаштував свою сповнену подивування й трепету печаль на те, щоб разом з усією природою пережити давнє враження, слухаючи приглушений і таємничий скрекіт цвіркунів та стогін сови, аж раптом з касарні на схилі Спероне вирвався, порушуючи ці чари, пронизливий і хрипкий звук сопілки капітана Шаралли. Донна Аделаїда заплескала в долоні, радіючи.