— Як чудово! Молодець капітан, гарно він нам заграв!
Дон Іпполіто схопився на ноги, весь затремтівши від гніву й обурення, затулив собі вуха і крикнув у розпачі:
— Хай їм грець! Хай їм грець! Хай їм грець!
Він схопив Пертікіно за плечі, люто потрусив ним і наказав бігти до того негідника на схилі навпроти і крикнути йому, щоб він негайно замовк.
— А потім забирайся звідси! Геть! І щоб я більше тебе не бачив! Якщо когось турбують мухи, нехай сам їх відганяє! авжеж, відганяй їх сама! Мені остогидла, набридла вся ця вульгарність, від якої аж перехоплює подих! Досить! Досить!
І він побіг з тераси, примруживши очі і стиснувши скроні долонями.
На щастя, через кілька днів на віллі з'явився змарнілий і висхлий дон Салезіо Марулло, який обережно й боязко попрохав допомоги і притулку. З першого ж дня він став вірним компаньйоном донни Аделаїди, яка подумала, що його послав їй Бог.
— Доне Салезіо, заради Бога, їжте! Заради Бога, доне Салезіо, одужуйте негайно! Пертікіно, мерщій, ще два яєчка для дона Салезіо!
Вона відгодовувала його, мов індика перед Різдвом. Бідолаха перетворивсь на тінь самого себе і не міг чинити жодного опору; він ковтав, ковтав, ковтав усе, що клали перед ним, руками запихав собі до рота цілі жмені; а потім… ех, потім розплачувався за це жахливими кольками і всілякими болями в животі, так що в розпал відпочинку або розваги, влаштованої капітаном Шараллою, щоб розвеселити княгиню, він, міняючись на обличчі, врешті-решт змушений був тікати, від чого невимовно страждала його гідність, хоч як вона вже змізерніла.
Але донна Аделаїда з цього лише тішилася. Оскільки чоловіча гідність князя, її чоловіка, була для неї недоторканною, вона з помсти кинулася висміювати кожного мужчину, який траплявся їй на очі, навіть капітана Шараллу. Жінка випадково знайшла серед паперів на столі в кімнаті секретаря Лізі Прéоли старий, написаний від руки вірш, спрямований проти капітана, де, серед іншого, було таке:
Якось після сильної зливи вона спустилася на галявину під вартівнею, де вправлялися «вояки», з таємничим виглядом відкликала вбік капітана Шараллу і наказала йому відправити своїх людей з мотикою в одній руці і кошичком в другій на пошуки баббалучедді, тобто равликів, яких після зливи на землі аж кишіло.
Бідолашний капітан був приголомшений таким наказом.
Хіба він міг по-військовому віддати такий наказ своїм людям? Бо донна Аделаїда, щоб випробувати його, зажадала, щоб цей пошук равликів відбувався як справжня військова кампанія.
— Що ж мені робити, ясновельможна пані?
— Як це?
— Ми ж можемо втратити престиж, ваша ясновельможносте…
— Який престиж?
— Але… ви ж розумієте, я мушу віддавати накази… а в таких випадках…
— Мені потрібні баббалучедді.
— Так, ваша високоповажносте… пізніше, коли я дам команду «вільно»…
— Що?.. Яку команду?
— «Вільно», ваша ясновельможносте.
— Ні, ні! Це все зіпсує, не треба! Я хочу баббалучедді по-військовому!
І не було ніякого способу змусити її відмовитись від цієї примхливої тиранії. Це неабияк впливало на дисципліну, і Шаралла з гіркотою пожалівся на це наступного дня донові Салезіо Марулло. Він ще раніше поділився був з ним своєю стурбованістю через новини, що надходили з усієї Сицилії, — про заворушення, зворохоблені осередками Ліги, з якими, схоже, більше не могли впоратися ні поліція, ні «справжнє» військо.
— Якби вони тільки зрозуміли, що ми тут теж противники уряду… Але ні, шановний доне Салезіо, вони ж виступають не так проти уряду, як проти власності, розумієте?
— Розумію, розумію…
— Вони хочуть землю! А що, якщо їх виженуть з міст і вони кинуться у села? А нас тут чотири каліки… І ми неабияк впадаємо в око, бо носимо військові однострої, розумієте?