— Та розумію, розумію.
— Ми озброєні і цим немов самі натякаємо, що тут є небезпека, ми накликаємо на себе напад; ми мов маленька держава, з якою цілком можна вести окрему війну, розумієте? А якщо завтра на нас нападуть, знаєте, як сприйме це префект? Як справедливу відплату. Він стане на захист інших, а про нас скаже: «Ага, його світлість князь Лаурентано хоче бути королем зі своїм військом? Чудово, то тепер нехай захищається сам!» А чим ми будемо захищатися? Скажіть же мені… чим?
— Не хвилюйтесь так… ну, зброєю…
— Зброєю? Не смішіть мене! Хіба це зброя? Коли людей отак виряджають… і примушують ходити в такому одязі, чесне слово, ви ж мене бачите… потрібна мужність, повірте мені, мужність, щоб носити в наш час такий викличний однострій… і я відчуваю, як обличчя моє блідне, варто мені тільки глянути на червоний колір цих штанів. Їй-богу, доне Салезіо, це ж не жарти! Коли — кажу вам — хтось робить справою своєї честі не гнутися ні перед ким…
— Можливо, — нерішуче запропонував дон Салезіо, — було б розумно зібрати…
— Ще людей? Кого ж? Я обома руками за! Але кого? Селян? А якщо вони теж належать до Ліги? Впустити у дім ворогів?
— Атож… Атож…
— Яке там! Єдиний, знаєте, який єдиний вихід?..
Але словами він не сказав нічого: двома пальцями відтягнув формену куртку собі на грудях; трохи обережно потрусив нею, а потім, ніби крадькома, зробив ще два жести, які означали: скласти й прибрати, і тут же запитав:
— І що ви на це? Ні? Ви проти?
Дон Салезіо пересмикнув плечима:
— Як на мене, князь… мабуть…
— Ну так, це ж не він її носить! Так, доне Салезіо, небо захмарюється, затягується хмарами зусібіч; і перші блискавки притягнемо до себе ми, з цими залізяками в руках, ось побачите, що я маю рацію!
Через кілька днів блискавка й справді спалахнула, до того ж страхітлива — то була новина про кровопролиття в Араґоні. І здавалося, ніби вона спалахнула прямо на Колімбетрі, бо там, за збігом обставин, під одним дахом опинилися батько головного винуватця цієї масакри, секретар Лізі Прéола, і вітчим жертви, бідолашний дон Салезіо. Здивування і жах зросли ще більше, коли з Рима, немов відблиск цієї блискавки, що впала так близько, прийшла ще одна звістка — про божевілля Діанелли.
Донна Аделаїда, яку це нещастя зачепило тепер безпосередньо, облишила мучити дона Салезіо своєю галасливою й невгамовною добродійністю і почала репетувати, що, оскільки Діанелла збожеволіла через це душогубство, батькові вбивці більше не місце тут, у Колімбетрі! І князеві, хоч він і вважав несправедливим знущатися з цього старого, і без того розчавленого мерзенною провиною сина, щоб змусити її замовкнути, довелося вислати його з вілли, призначивши йому пенсію. Перед тим, як податися геть, Прéола, похнюпивши свою велику жилаву голову і ледве волочачи ноги, пішов поцілувати руку княгині і сказав їй, що з радістю спокутує за злочин сина, покинувши після тридцяти трьох років службу в цьому домі, яку він виконував з такою любов'ю і відданістю. Зворушену донну Аделаїду опосіли докори сумління, вона впала в істерику і заявила, що все це провина князя, що це він відповідальний перед Богом за несправедливе покарання бідного старого; авжеж, це провина князя, бо все це тому, що він тримає її в постійному хвилюванні, і вона вже не знає, чого хоче, і, щоб відвести душу, говорить та робить речі, які суперечать її природі. Вона почала бушувати ще лютіше, ніж будь-коли, коли почула, що її брат Фламініо з Діанеллою повернулися з Рима. У монсеньйора Монторо, який приїхав до Колімбетри, щоб висловити співчуття у зв'язку зі смертю донни Катеріни, вона, з опухлими від сліз очима, запитала, чи здається йому людяним те, що їй не дають відвідати небогу, якій вона була за матір, і підтримати її.
Дона Іпполіто в той час на віллі не було. Він поїхав на цвинтар Бонамороне, неподалік від Колімбетри, щоб помолитися на могилі сестри. Коли він, темний як ніч, увійшов до салону, то вдав, ніби не бачить плачу дружини, а до єпископа, який смиренно ступив йому назустріч, звернувся, простягнувши руки, зі словами:
— Вона померла у відчаї, монсеньйоре. У відчаї. Її син сидить у в'язниці, скомпрометований, бо інші так звані патріоти втягай його у банківські махінації. А ви чули про того Сельмі, який був секундантом супротивника Каполіно? Він наклав на себе руки. Усі вони розплачуються за свої чудові починання! Це руїна, ваше преосвященство! Господи, змилуйся над мертвими. Серце моє так горіло обуренням, що я не міг молитися. Тремтіння в колінах змусило мене відійти від могили моєї бідолашної сестри, і я подумав, що, може, не час тепер молитися і плакати, а час діяти, монсеньйоре! Невже ми повинні стояти осторонь, коли все розвалюється і народ повстає? Ви чули, читали в газетах? Натовпи, підбурювані анархістськими проповідями, виходять на вулиці, протестуючи проти тягаря податків, але все ще несуть розп'яття й образи святих!