— Але також портрети короля та королеви, доне Іпполіто, — з гіркотою зауважив монсеньйор.
— Ці портрети для того, щоб роззброїти солдатів! — швидко відповів дон Іпполіто. — А образи — ознака того, що душа народу все ще з нами, це зрозуміло! Ви знаєте, що мій син на Сицилії?
Монсеньйор кілька разів скорботно кивнув, гадаючи, що князь поставив йому це запитання, щоб змінити неприємну тему.
— Він приїхав разом з доном Фламініо, — додав він, зітхнувши, — і з його бідолашною донькою.
Донна Аделаїда заридала ще голосніше. Дон Іпполіто сердито тупнув ногою.
— Треба перебороти свої печалі, — гордовито мовив він, — і зазирнути далі! Уміти жити заради чогось, що вище від наших щоденних поневірянь і всіх нещасть, які приносить нам життя! Я написав своєму синові, монсеньйоре, а також послав по Каполіно, щоб він поїхав поговорити з ним і з'ясувати, чи можна буде дійти до якогось порозуміння…
— Як це, доне Іпполіто? — вигукнув монсеньйор з подивом і розпачем. — Він має шукати порозуміння з тими, хто щойно по-варварськи замордував його дружину?
Дон Іпполіто знову тупнув ногою по килимі, стиснув кулаки і потрусив ними, а тоді, піднявши обличчя, яке виражало обурення, заревів:
— Неволя! Неволя! Неволя! Ох, якби я тільки міг вирватися звідси!
— Невже ми тут на засланні? справді на засланні? — крізь сльози запитала єпископа донна Аделаїда. — Хто забороняє нам податися геть звідси, поїхати, куди нам заманеться, ваше преосвященство?
— Хто? — вигукнув дон Іпполіто, різко обертаючись, його обличчя аж зблідло від гніву. — Ви досі цього не знаєте? Монсеньйоре, хіба ви не сформулювали чітко умови цього мого злощасного нового шлюбу? Вона досі не знає, чому ми не можемо виїхати звідси?
— Але це зовсім інший випадок! — застогнала донна Аделаїда. — Я поїду сама! Він може залишитися! Боже мій, треба ж мати трохи серця, хоч трохи!
Монсеньйор Монторо подавав їй знаки, благаючи замовкнути, бути розсудливою. Дон Іпполіто надовго притиснув долоні собі до обличчя, а потім із зовсім іншим виразом, сповненим глибокої гіркоти й глибокого відчаю, промовив:
— Ваше преосвященство, умовте мого шурина привезти доньку сюди, до її тітки. Можливо, тиша і новизна місця піде їй на користь.
— Ах, сюди? Справді сюди? Ох, якщо вона приїде сюди… — Донна Аделаїда вибухнула несамовитою радістю, гойдаючись, мало не танцюючи на стільці. — Так, так, так, любий монсеньйоре. Ви чули? Це його слова! Нехай вона приїде сюди, ваше преосвященство, негайно, хай приїде, моя бідолашна дівчинка!
Задоволений поступкою, монсеньйор виставив уперед пухкі білі руки, зупиняючи її запал:
— Зачекайте… дозволите? Розумієте… мушу вам сказати… ох, є дещо, що мене так розчулило, так розчулило… Що ж, авжеж… але мусите зачекати… побачите, що краще поки що залишити бідолашну дівчину в Джірдженті… Можливо, є спосіб зцілити її. Отож знаєте, хто приходив до мене в резиденцію вчора ввечері? Де Вінчентіс, той бідолаха Нінí Де Вінчентіс, який вже давно закоханий у цю дівчину, ви ж знаєте. Такий милий юнак! Якби ви його бачили! Він був у жалюгідному стані, запевняю вас. Він почав плакати, ридати напропале і благав мене, благав, аби я сказав дону Фламініо, щоб той довірився йому і допустив його до дівчини, бо своєю любов'ю, своїм гарячим, наполегливим співчуттям він сподівається струсити її, повернути до розуму, до життя. Ну і що ви на це скажете?
— Якби ж то! — вигукнула донна Аделаїда. — А Фламініо? Що Фламініо?
— Я переповів йому це негайно, вчора вранці, — відповів монсеньйор. — І дон Фламініо, який добре знає юнака, його доброту і бездоганну чесність, прийняв пропозицію, пообіцявши Де Вінчентісу, що віддасть за нього доньку, якщо він сотворить чудо її зцілення. Тепер юнак там, біля бідолашної дівчинки. Даймо їй спокій, донно Аделаїдо, і просімо разом Бога, щоб чудо здійснилося!
З цими словами монсеньйор Монторо попрощався. На сходах він сказав донові Іпполіто, що збирається надіслати вірним єпархії пастирський лист і приїде через кілька днів, щоб прочитати йому текст перед надсиланням. Дон Іпполіто розкрив обійми і, тільки-но єпископів екіпаж рушив з місця, зачинився в кімнатах Музею.
Донна Аделаїда розплакалася — спочатку з розчулення бідолашним Нінí, а потім з відчаю, бо, на жаль, знала, як її племінниця ставилася колись до цього юнака. Можливо, якби вона теж була поруч з нею, якби спробувала переконати її… хто знає!