— Ваша милосте… як так може бути! — сказала Аннікк'я, благально склавши руки. — Якби ваша милість мала… якби вашій милості…
— Тим паче! Тим паче! — обірвав її Каполіно. — Тоді скажуть: «Ну ось, бачите, що тут є змова? Добре серце — це одне, а політика — зовсім інше! Він прийшов, прийшов особисто заступитися за заарештованих». Ось що скажуть!
Сестри дивились на нього розгублено й пригнічено.
— І як можна в таке повірити?.. — спитала Міта.
— Але ж вони в це насправді не вірять! — відповів Каполіно зі зневажливою посмішкою. — Вони вдають, ніби вірять! Це їхня відмовка. І зрозумійте, коли я піду туди, я зіграю в їхню гру, нічого не отримавши для вас. Саме так! Ще в 1866 році, коли вас і на світі не було, народне повстання через політичне та адміністративне беззаконня теж звалили на цього офірного козла — клерикальну партію. Для владоможців це найзручніше виправдання, і найефективніше!
Обидві сестри якийсь час стояли мовчки, занурившись у роздуми, ніби бачили, як надія, що привела їх туди, знов ховається у пустищі страждання, зведена нанівець несподіваними міркуваннями, яких вони ніяк не могли до кінця зрозуміти.
— Ми думали, — сказала тоді Міта, — що якби ваша милість сказала слово… звертаючись не тільки до влади… а й до всієї округи… Ми з сестрою живемо з того, що заробимо роботою… Але ніхто не хоче у нас тепер більше нічого замовляти, бо через цей арешт усі вважають, що наш батько і наш швагер причетні до того, що справедливо обурило всю округу… А якби тепер ви, ваша милість, як найбільше постраждалий, сказали бодай слово… що вони невинні…
— І ще одне, пане депутате! — вибухнула плачем Аннікк'я, не ладна більше стримувати сліз. — Коли поліція прийшла заарештувати її чоловіка і нашого батька, наша сестра, пане депутате, тримала на руках дитину, у неї зіпсувалося молоко, пане депутате, і тепер дитина помирає, а ми не знаємо, як її вилікувати; і наша сестра немов збожеволіла від того, що дитина при смерті, а батько у в'язниці! Вдома нас залишилося п'ятеро сестер; куди ми тільки не зверталися, але далі не знаємо, чим їй допомогти… Ось чому ми прийшли сюди благати вас, пане депутате!
Каполіно підвівся, ніби під впливом зворушення.
— Побачимо… Подивлюсь, що зможу зробити… — сказав він. — Дайте мені трохи часу… Я мушу подумати… з огляду на мою… мою політичну відповідальність… Добре серце, кажу ж вам, це одна річ, а політика — зовсім інша… Але я подивлюся… хоч і не обіцяю… Тихо, заспокойтеся… і майте мужність, любі мої… Це жахливий момент для всіх, повірте мені… і ніхто не знає, як з цього вийти…
З цими словами він провів їх до сіней, відмахуючись від вибачень та подяк; відтак повільно зачинив за ними двері.
Хоч вони зовсім не вірили в цю туманну обіцянку допомоги, обидві сестри, вийшовши надвір, відчули певну полегкість від зробленого кроку, мало не захват від того, що таки наважились з ним поговорити, і це їх дещо втішило. Але незабаром, згадавши про те, куди вони йдуть, вони знову впали в розпач від пекучого сорому. Вони йшли на пошту, щоб отримати гроші, які прислала з Рима Чельсіна, і вони не знали, що й думати про їх походження… У ті дні в ці бідні руки, виснажені працею, яким тепер через брак роботи доводиться приймати сумний тягар цієї непрошеної допомоги, потрапило ще трохи грошей — небагато, зовсім небагато — плід ганебного життя їхньої старшої сестри Рози.
Те, що сторонні могли подумати, ніби він їде до Колімбетри не з власної волі, а на запрошення князя, неабияк тішило Каполіно. Там, на гілці, висіла груша, колись недосяжна для його жаги, але тепер, як він міг судити з останніх новин, вона була, мабуть, більш ніж дозріла і готова впасти від обережного і сміливого поруху його руки. Це стане досконалим сповненням його помсти! І все дивовижним чином якнайкраще укладалося для того, щоб її було здійснено швидко і добре. В очах цивільної влади Аделаїда Сальво все ще залишалася незаміжньою. Він спонукає її втекти з ним до Рима й сховатись у домі її сестри Рози. З міркувань обережності, щоб належним чином заявити про своє право бути її рятівником, він спершу пробуде з нею кілька днів у Неаполі, адже вона, бідолашна, напевно, дуже потребуватиме розваг, які могло їй запропонувати тільки таке місто, як Неаполь. У Римі можна буде без зайвої метушні укласти цивільний шлюб. Франческо Велла знайде спосіб влаштувати його юрисконсультом в управління залізниці; і не факт, що йому не сподобається, що на жилеті у його нового свояка далі бовтатиметься депутатський значок. З часом, можливо, Фламініо Сальво завдяки заступництву дона Франческо та донни Рози також заспокоїться і не чинитиме йому перешкод. Справжня проблема тепер полягала в тому, щоб переконати Аделаїду погодитися на скандал через втечу в цей нещасливий момент божевілля її небоги. Але монсеньйор Монторо сказав йому, що князь категорично заборонив дружині їхати до Джірдженті навіть для того, щоб відвідати брата. Ще одна дивовижно сприятлива обставина полягала в щедрій пропозиції цього милого Нінí Де Вінчентіса подбати про бідну дівчину. Якби Діанеллу відвезли, як пропонував князь, до Колімбетри, до її тітки, тоді він навіть ногою не міг би туди ступити, не кажучи вже про втечу! Але чи досить буде Аделаїді цієї туманної надії, цієї мізерної втіхи знати, що десь далеко перед її причинною небогою стоїть навколішках цей бідолашний святий Алойзій Гонзага? Зрештою, це її палке бажання відвідати племінницю, хай навіть щире, було, мабуть, лише приводом, щоб вибратися з Колімбетри. Від цієї заборони причини її туги не зникли, а ще більше загострились. Фламініо Сальво теж ніколи не погодився б просити князя дозволити сестрі виїхати з маєтку. На цьому треба було наголошувати, щоб довести Аделаїді, що її брат не з тих, хто з будь-яких міркувань може порушити свої домовленості з князем; щоб вона, втративши будь-яку надію на допомогу брата і зрозумівши, що приречена борсатися там в озлобленні й нудьзі, не бачила іншого порятунку, крім нього, і в розпачі знайшла у собі мужність для втечі.