Того ранку ще й на світ не благословилося, як дон Іпполіто вирушив верхи на коні в супроводі Шаралли та чотирьох його людей, щоб ретельніше оглянути ті місця, а особливо узбережжя біля Великої Гори, в околиці, відомій як Літразі, де є поховання, які деякі топографи мають за фінікійські гробниці, але він вважав їх набагато пізнішими, бо розташовані й викопані вони були відповідно до звичаїв, властивих Сицилії в добу пізньої імперії, так що могли датуватися роками єпископського служіння святого Григорія, тобто часом, коли там висадилися три вірні діви Васса, Павла і Агатоніка з пахучим тілом святої мучениці Аґріппіни.
Дорогою назад, хоча повсюди перед його очима, під шпарким яскравим бірюзовим небом ніжились у вже майже весняному теплі величезні оксамитові килими зелені, подекуди позолочені сонцем, а подекуди оповиті густою фіалковою тінню, дон Іпполіто, дивлячись на свої руки, що лежали на луці сідла, думав лише про смерть, про своє зникнення з цих місць, яке, напевно, вже не за горами. Але коли він думав про це під цим сонцем, серед цієї зелені, а тіло його погойдувалося в такт з мірними, спокійними рухами коня, смерть не викликала в нього жаху, а лиш піднесений сумир, сповнений жалю і водночас задоволення, — такими лагідними й шляхетними уявлялись йому думки та діяння, що завжди наповнювали його життя в цих любих йому місцях, з якими незабаром він мав попрощатися. І він надовго зануривсь у це нове відчуття супокою, немовби намагаючись очиститися від болісного жаху, який до того часу викликала в ньому смерть і якому він завдячував тим недостойним другим шлюбом, що осквернив гідність його старості й суворість його вигнання.
Невдовзі після полудня, повернувшись до Колімбетри, втомлений довгою дорогою, він застав у салоні Каполіно та донну Аделаїду за енергійною розмовою: донна Аделаїда була вся червона і в сльозах, а Каполіно — блідий і вкрай збуджений. Князь зупинивсь на порозі, вигляд його виражав радше огиду, ніж обурення.
— О князю… — вигукнув одразу Каполіно, збентежено підводячись.
— Сидіть, сидіть… — сказав дон Іпполіто, витягаючи руку, більше для того, щоб завадити йому підійти, ніж для того, щоб подати знак не вставати. — Я не прошу вибачення за запізнення, бо, бачу, моя пані добродійка… змалювала вам мене таким варваром, що моя відсутність навряд чи була для вас прикрою…
— Ні… вона… княгиня… насправді… — белькотів Каполіно.
Дон Іпполіто гордо випростався і з похмурою холодністю мовив:
— Вона може поїхати звідси, якщо хоче. Але вона має знати, що те, що заважає їй вийти за ворота моєї вілли сьогодні, завадить їй увійти в них завтра. А тепер можете продовжити вашу бесіду.
І рушив до виходу із салону. Намагаючись зберегти перед жінкою свою чоловічу гідність, Каполіно гукнув йому навздогін, дещо загонисто, хоч це могло прозвучати і як виправдання:
— Ви кликали мене, князю…
Дон Іпполіто, який уже підійшов до дверей, ледь обернувся, притримуючи двері рукою:
— Та це через одну дурницю, — сказав він. — Але тепер… це просто моя помисливість! просто помисливість!
І вийшов, хряснувши дверима.
— Відповідь!.. Коли ж буде відповідь… — тут же вигукнула донна Аделаїда і підвелася, задихаючись, з опухлими й червоними від плачу очима. — Я почекаю відповіді до завтра, або хай він приїде сюди сам і скаже мені, що я справді повинна здохнути тут, дозволяючи, щоб мною отак помітали…