— Скоро будемо на місці. Буде краще, якщо ти подбаєш про кімнату Діанелли. А я опікуватимуся покоями для донни Вітторії.
Захоплений зненацька, Нінí розпереживався за цю жінку — дружину Сальво, яка була божевільною вже протягом багатьох років.
— Так, так, — мовив він, — треба уважати, щоб ця зміна, не дай Боже, не потривожила її занадто сильно.
— Нічого страшного! — перебив його Каполіно. — Ось побачиш, вона навіть цього не помітить. Далі спокійно плестиме свою нескінченну панчоху. Ти ж знаєш, донна Вітторія плете панчохи для Отця Небесного — удень і вночі. Вона також хоче, щоб разом з нею працювали дві черниці Святого Вікентія, які дотримують їй товариства. Панчоха ця, схоже, уже розміром з рибальську сіть.
Нінí сумно схилив голову.
Одразу за Сетою повіз з путівця звернув у маєток. Ворота були розвалені: тільки одна їхня половина, вся іржава, стояла, прикріплена до стовпа; другий стовп давно завалився. Занедбана, як і все інше, проїжджа дорога, яка пробігала по цій частині маєтку, також відданій у половинщину, поросла кущами, серед яких виднілися борозни, що їх нещодавно залишили вози з реманентом.
Нінí Де Вінчентіс окинув оком цю пустку, нічого не сказавши, а Каполіно далі теревенив і за себе, і за нього.
— Хворій дівчинці, — сказав він, зневажливо скривившись, — не буде тут надто весело, тобі не здається?
— Тут дуже сумно, — зітхнув Нінí.
— Я маю на увазі не лише це місце, — додав Каполіно. — А й тих, хто тут живе. Двоє диваків, любий мій. Зараз побачиш. Але що ж… Цей відпочинок влаштовують не так заради Діанелли, як заради донни Аделаїди, яка сюди не приїде. А Діанелла може й здогадується про це, але, як завжди, буде спокійно терпіти з любові до тітки… Ех! Фламініо — великий чоловік, що б там не казали!
— Але повітря тут хороше, — зауважив юнак, щоб хоч трохи пом'якшити їдке судження свого супутника про Сальво.
— Просто чудове! — пирхнув Каполіно і відтоді замкнувся в похмурому мовчанні аж до прибуття на віллу.
Вози щойно прибули, а разом з ними і підвода, яка привезла двох слуг Сальво, кухаря, покоївку і двох шпалерників. Донна Сара Алаїмо стояла на верху сходів і радісно плескала в долоні, дивлячись на ці гори прекрасних речей на чотирьох возах.
— Розвантажуйте, швидко! — наказав Каполіно слугам та візникам, зійшовши з карети і розмахуючи своїм ціпком. Тоді, поспішно піднімаючись сходами, запитав донну Сару: — А де дон Козмо?
А вже за мить, не чекаючи відповіді, увійшов у старий будинок разом з Нінí Де Вінчентісом, який біг за ним, мов той загублений цуцик.
— Розвантажуйте! — повторив один зі слуг, перекривляючи під сміх своїх товаришів тон голосу і владний жест цього новоспеченого господаря.
Дон Козмо, мов безголова муха, блукав покоями, які щойно вимила донна Сара. Ще напередодні, почувши звістку про скорий приїзд Сальво, вона страшенно зраділа й одразу ж стала до роботи, а також переконала дона Козмо, що добре було б звільнити кілька кімнат від старих меблів, щоб ці багатенькі гості не бачили усього того убозтва, що панує в княжому домі. «Та ні! Ні! Облиш!» — одразу ж почав кричати зі своєї кімнати дон Козмо, почувши гуркіт старих меблів, що їх силоміць зривали з місця і тягли геть; однак донна Сара, здивована цим протестом, розгубилася: «Ні? Як це — ні, це ж ви мені веліли?» Бо так було завжди: донна Сара знай говорила і говорила, а дон Козмо, зі свого боку, знай думав і думав, вдаючи, ніби слухає, а коли набридливе гудіння цих нескінченних слів дошкуляло йому найбільше, кілька разів швидко кивав головою. Ці кивки донна Сара, природно, сприймала як знак згоди, а терплячість, з якою дон Козмо вдавав, ніби слухає її, — як визнання мудрості, з якою вона керує цим домом і цим світом. І вона так далеко зайшла в тлумаченні на свій спосіб цих жестів і цієї терплячості свого господаря, що, можливо, одного вечора взяла б його за руку й повела до ліжка, якби дон Козмо, здивовано витріщивши очі й вибухнувши несподіваним вигуком, не зруйнував тієї миті всі уявні замки її припущень.
— Вельмишановний доне Козмо! — вигукнув Каполіно, нарешті наштовхнувшись на нього після довгих пошуків. — Ото шарварок, еге ж? Їй-богу!
— Та ні, — поспішно відповів дон Козмо, щоб припинити церемонії, і зморщив носа від їдкого смороду плісняви, що стояв у будинку, ще вологому після прибирання, яке робилося тут нечасто. — Я шукав якусь віддалену кімнату, де я міг би жити, не завдаючи нікому клопоту.