Але в цей момент дещо відвернуло їхню увагу і посилило тривожну цікавість: до зали увійшов молодий секретар єпископа, блідіший, ніж зазвичай, і задиханий — було очевидно, що він приносить підтвердження цих важливих новин. Усі з'юрмилися навколо стола.
— Проголошено?
— Так, так, проголошено стан облоги й видано наказ про роззброєння населення.
— І роззброєння теж? Ну що ж… ну що ж…
— У Палермо заарештували членів Центрального комітету Ліги.
— Усіх?
— Не всіх, декому вдалося втекти. Серед них, кажуть, був також син князя Лаурентано.
— О Боже, що я чую! — застогнав єпископ. — Авжеж… він теж там був!.. Він утік? Утік?
Ніхто точно цього не знав: багато хто стверджував, що Лаурентано також заарештовано. Зрештою, війська негайно окупують цілу Сицилію, аж до найменших сіл, так що втікачів також спіймають і заарештують.
— Боже, що я чую! що я чую! — знай вигукував монсеньйор. — Але тоді… до чого ж ми докотилися?
Молодий прелат потай вийняв з кишені відозву Комітету, яку поширювали на численних листівках по всіх містах острова; її передавали від одного до другого за столом, але багато хто не знав, що це таке, а дізнавшись, відмовлявся розгортати її і передавав якнайшвидше далі, ніби цей складений і замацаний папір міг обпекти або забруднити руки. Врешті відозва потрапила до молодого секретаря, який розгорнув її й почав голосно читати єпископові, що в одних викликало подив і жах, а в інших — жваві коментарі, сповнені насмішок або обурення.
Звертаючись до уряду, немов рівний до рівного, Комітет в урочистих тонах вимагав від імені сицилійських робітників: скасування мита на борошно (— Ну, це ще зрозуміло! —); розслідування роботи органів державного управління за участю Ліги (— От молодці! ото хитрюги… авжеж! —); юридичного оформлення угод з селянами та гірниками, ухвалених на з'їздах соціалістичної партії (— Як-як? Юридичного оформлення? Авжеж, юридичного! З урядовою печаткою!); заснування сільськогосподарських і промислових товариств на базі необроблених земель, що належать приватним особам, або державної комунальної власності і ще не проданого церковного майна (і тут здійнялася хвиля протестів та безладних вигуків, серед яких переважали: — Грабують!.. Розбійники!.. Вони не мають права! — а молодий секретар подавав рукою знак мовчати, бо там було ще дещо, дещо ліпше, авжеж, ліпше, і читав далі: — А також… а також… —); а також примусової експропріації латифундій з тимчасовим наданням експропрійованим невеликого річного доходу (— О, яка доброта! — Які вони милостиві! — Як щедро! — Яка поблажливість! —); прийняття соціальних законів для покращення економічного та морального становища пролетарів і, нарешті, бомба: асигнування з державного бюджету суми в двадцять мільйонів лір для покриття необхідних витрат на виконання цих вимог, на придбання робочих знарядь для сільськогосподарських та промислових товариств, а також для забезпечення їхніх членів продуктами харчування та надання їм можливості діяти з користю для справи.
— Та вони божевільні! Божевільні! — вигукнув серед загального галасу монсеньйор, підводячись. — Господи Боже, яке нахабство! Але ж це точно, га? Цей армійський корпус точно прибуде? Точно, так? Тут не до жартів! Боже! О Боже!
Молодий секретар поспішив заспокоїти його, а потім закінчив читати відозву, у кінці якої рекомендувалося зберігати спокій, бо окремі необдумані повстання не принесуть довготривалої користі, і було зауваження, що подальший напрямок дій буде залежати від рішень уряду.
Але монсеньйор, обома руками відкинувши всі поради та застереження як зайві, негайно наказав секретареві надрукувати його пастирське послання, яке, безсумнівно, сподобається генералові на чолі армійського корпусу; тоді закрив збори і поспіхом вирушив до Колімбетри, щоб потішити князя Лаурентано. Довго і гулко тріпочучи сутанами та накидками під поривами вітру, вся ця священнича ватага спустилася з пагорбів Сан-Джерландо і змішалася з міською метушнею. Ніби у відповідь на тріпотіння чорних реверенд на балконі кричав від щастя шаленець, розмахуючи жовтою ковдрою.
Поспішаючи до Колімбетри, монсеньйор Монторо, звичайно, не припускав, що душу одного з тих, кого він щойно назвав божевільними, бентежать почуття, дуже схожі на ті, які він з такою літературною вигадливістю висловив у своєму пастирському посланні. При першому ж безпосередньому контакті з цими так званими товаришами, спостерігаючи безпосередні й найчастіші наслідки кривавих епізодів народного повстання, Ландо Лаурентано виявив, що друзі викликали його на Сицилію, щоб він разом з ними відповів якщо не за справжній злочин, — адже він не міг не вірити в їхні добрі наміри, — то, безумовно, за все це величезне божевілля. Божевілля це було значною мірою зумовлене їхньою одержимістю, якщо не засліпленням, і породжене самою спекотністю їхньої землі, яка надавала голосам і жестам його земляків театральності, а її він — зумисне суворий і стриманий — завжди так глибоко зневажав! Як могли його друзі обманювати себе, буцімто всього за кілька місяців їм вдасться пробити своїми проповідями ту тверду багатовікову кору тупості, укріплену недовірою й тваринною хитрістю, якою обросли уми селян і шахтарів Сицилії? Як могли вони вважати можливою класову боротьбу там, де бракувало не тільки будь-якої послідовності й непохитності засад, почуттів та намірів, але й найелементарнішої культури та будь-якої свідомості? Уся їхня тактика від початку до кінця була хибною. Треба було змагати не до класової боротьби, яка за тих умов була неможлива, а до співпраці класів, адже в усіх суспільних станах Сицилії жевріла жива й глибока образа на італійський уряд за його презирливе нехтування островом починаючи з 1860 року. Феодальні звичаї, традиція ставитися до селян як до тварин, скупість і лихварство, з одного боку, і давня, люта ненависть до панів й абсолютна невіра в правосуддя, з другого, поставали нездоланними перешкодами для будь-якої спроби співпраці. Але якщо це починання могло здаватися безнадійним, то, можливо, не менш безнадійним було те, що вирішили здійснити його друзі, яким на самому початку, на лихо, несвідомо посприяла бездіяльність уряду, що заохочувала всіх до ризику. На той момент уряд, що погруз в трясовині римського банківського скандалу, тут, на Сицилії, покладався на поліцію, яка насправді була або бездарна, або нахабна й свавільна. Не намагаючись зцілити болячки, які стільки років мордували острів, не поважаючи ані закону, ані громадянських свобод, своєю бездіяльністю та провокаціями держава заохочувала і стимулювала швидке утворення цих пролетарських об'єднань. Якби вони відразу ж домоглися хоча б невеликого покращення умов праці селян та гірників і не зазнавали кривавого цькування, то незабаром, без сумніву, розпалися б самі по собі, адже були позбавлені будь-якого почуття солідарності, будь-якої свідомості і не мали навіть тіні ідеалів. Ландо Лаурентано зрозумів це тепер, на місці, коли було вже надто пізно; і відчайдушний порив, з яким він примчав на заклик друзів, змінився ступором, сповненим похмурого пригнічення, немовби товариші наповнили його спраглий рот клоччям.