— Може, з тебе досить? — запитав Ліно Апес у Ландо.
Той спитав у старого селянина, від якого вони про все це дізналися і який, порівнюючи село з кладовищем, вказав був на пагорб неподалік, на якому росло кілька кипарисів:
— Вони там?
Старий селянин глянув на нього очима, що палали ненавистю і водночас світились співчуттям, і кілька разів кивнув головою; потім витягнув пальці обох своїх скарлючених, землистих рук, показуючи спочатку десять, а потім один; і його погляд і тиша, що запала після цієї безмовної оповіді, ясно свідчили, що він бачив їх. Ландо рушив до пагорба.
— Я зрозумів! — зітхнув Ліно Апес. — Тепер я граю роль Гораціо… Сцена друга: «Гамлет на цвинтарі».
На маленькому похмурому кладовищі на пагорбі, не було нікого, крім змерзлого доглядача, що накинув на плечі легку вовняну шаль. Він сидів на ослоні ліворуч від входу і, мов той пастух на своє стадо, апатично дививсь у безрадісній тиші на домовини, що вишикувались перед ним на землі. Він чекав на візит представника судової влади з дозволом на поховання. Побачивши, як входять ці двоє, він обернувся, а потім одразу ж підвівся і зняв шапку, вважаючи їх суддею і комісаром поліції. Ліно Апес себе і товариша відрекомендував як журналістів, і Ландо попрохав його показати йому деякі з тих трупів.
Доглядач нахилився над однією труною, більшою від інших, пофарбованою в сірий колір з двома перехрещеними чорними смугами, і зняв великий камінь, що лежав на накривці.
У цій труні лежали два трупи, один на одному: обличчя одного під ногами другого.
Той, що зверху, був молодий хлопець. Ноги його були розведені, голова опущена між ноги його товариша. У такій перевернутій позі він, здавалось, говорив: — Ні! Ні! — усім своїм змарнілим лицем, з ледь приплющеними очима, усе ще зсудомленими від болю агонії. Ні — цій смерті; ні — цьому жахові; ні — цій домовині на двох, просяклій різким, їдким смородом кровопролиття. Ще жахливішим був вигляд другого трупа, що лежав між стоптаними черевиками хлопця з усе ще розплющеними великими чорними очима і рудуватою борідкою. То був селянин у повному розквіті сил. Цими страшними очима, втупленими в небо, цим простягнутим горілиць тілом він вимагав помсти за те останнє вчинене над ним звірство, за тягар іншої жертви, що лежала на ньому.
— Бачиш, Господи, — здавалося, промовляв він, — бачиш, що вони зробили!
З уст Ландо та Апеса не злетіло жодного слова, а сторож закрив накривку і знову поклав на неї велику каменюку.
Серед інших убогих трун із сирих ялинових дощок стояла маленька, оббита світло-блакитною тканиною труна, така маленька, що у Ландо виникло сподівання, що принаймні вона не має стосунку до тієї розправи. Він глянув на доглядача, який прикипів до неї очима, і з його погляду зрозумів, що так, і ця теж… і ця теж… Він запитав його, і доглядач, похитавши головою, відповів: