— Una 'nnucenti… (Дівчинка).
— Можна подивитися?
Ліно Апес обурено скинувся:
— Ні, облиш, Ландо! Ти що, не бачиш? Труна забита цвяхами…
— А, щодо цього… — сказав доглядач, дістаючи з кишені інструмента. — Все одно мушу відкрити її для слідчого судді. Це неважко…
Він нахиливсь і взявся обережно, зважаючи на делікатність цієї блакитної тканини, витягати цвяхи з легкої накривки. З кожним посмиком цвяхи слухняно виходили з м'якої деревини. Коли маленьку домовину відкрили, всередині показалася дівчинка, ще не заклякла від смерті, з рожевим личком, її маленька кучерява голівка була трохи повернута набік, а рученята витягнуті по боках. Але її червоний ротик вкривала слина, а з носика виходила кривава піна, яка все ще через певні проміжки часу бралася бульбашками, що немов відповідало ритмові дихання.
— Та вона ж жива! — з жахом вигукнув Ландо.
Доглядач гірко посміхнувся:
— Жива? — і закрив труну накривкою.
Чи відпустила б її ще живою мати, яка так розчесала й уклала її волосся, яка з такою любов'ю прикрасила маленьку домовину світло-блакитною тканиною?
— Що вони накоїли… — пробурмотів Ландо.
А Ліно Апес з доглядачем подумали, що він натякає на солдатів, які вбили ту бідолашну дівчинку. Але Ландо Лаурентано мав на увазі своїх товаришів, і перед його очима стояв уже не образ тієї маленької дівчинки, про тіло якої принаймні подбала любляча й милосердна мати, а жаске видовисько іншої жертви, дорослої, з черевиками іншого трупа на обличчі і широко розплющеними, зверненими до небес очима, сповненими безмірного болю.
Старовинний палац родини Де Вінчентіс — з оксамитовими від моху балконами, величезною терасою та з іржавими ґратами поручнів — зовні почорнів від часу й потріскався, мов руїна, проте всередині, у просторих покоях, було світло й затишно. Образки святих і воскові квіти під скляними дзвонами виточували навколо якийсь монастирський запах, а тишу, яку прямокутники сонячного світла немов карбували на цеглі, що поволі, неухильно видовжувалися в супроводі неквапливого й легкого пурхання пилу, порушував похмурий розмірений звук кроків. Ось уже тиждень Вінченте Де Вінчентіс, забувши про арабські кодекси в бібліотеці Ітрії, не виходив зі своєї кімнати, загорнувшись у старе, вицвіле пальто з піднятим коміром. Зранку до вечора він крокував туди-сюди: гачкуваті руки закладені за спину, голова похилена, волосся нависло на очі, які і так мало що бачили, бо вдома він ніколи окулярів не носив.
У сусідній кімнаті, біля балконного вікна, у сірій вовняній шалі на плечах та в чорній, теж вовняній хустці, зав'язаній під підборіддям, сиділа за плетінням панчохи пухка й лагідна, мов тюк вовни, стара економка донна Фана. Прямокутник сонячного світла заливав половину її постаті, і вона немов парувала у світлі, а в підсвіченому пухові її вовняної шалі кружляли блискотливі часточки пилу.
Донна Фана власноруч поховала спочатку свого господаря, який помер молодим, потім господиню, якій вона була радше подругою і порадницею, ніж служницею; на її руках народилися й зростали двоє паничів, тепер повністю довірених її турботі. Замолоду вона була послушницею в монастирі святого Вікентія, та й далі залишалася «поза світом», як вона сама казала, тобто незайманою і практично черницею. Вряди-годи, як і тоді, у монастирі, вона зітхала, а відтак завжди вигукувала:
— Якби я була там!
Але більше нікому було спитати її, як питали колись монахині: «Де, сестро?», на що вона могла б відповісти ще одним зітханням:
— З ангеликами!
Утім, у тому домі вона завжди жила у воістину ангельському мирі. Господиня її була справжня свята, наївна, мов дитя, не здатна ні на яке зло, цілковито віддана релігії та ділам милосердя; двоє синів були також один добріший від другого, звичайні та богобоязливі.
Чи ж міг Господь коли-небудь покинути цей дім і дати йому розвалитися?
Донна Фана, схоже, була глибоко обізнана з усіма Божими намірами; вона говорила про Рай, ніби вже була там і знай плела свою панчоху під оком Вічного Отця, про якого вона могла розповісти, де і як Він воссідає разом з Ісусом, нашим Спасителем, і Пречистою Матір'ю. Вона вже давно приготувала собі білизну, плаття, сукняні капці та шовкову хустинку, щоб у них з'явитися на Страшному Суді, маючи певність, що Верховний Суддя покличе її серед обраних, таку гарну, чисту й охайну; щовечора вона возносила особливу молитву до святої Бригіди, яка повинна була оголосити їй уві сні за три дні до цього точний час її смерті, щоб вона була готова і прийняла таїнства. Тому вона ні про що не турбувалася; і всю цю стурбованість Вінченте (його вона звала доном Тінуццо) вона сприйняла як хлоп'ячу фанаберію. У цій думці її утверджувала не лише довіра до Бога, але й непохитна віра в те, що багатство цієї родини не вичерпається ніколи. І вона далі порядкувала в домі за звичаями давніх часів достатку, і всі бідні жінки околиці далі приходили, щоб розділити між собою надлишки й залишки їжі зі столу, як це було заведено віддавна; а щоб в коморі не бракувало всяких дарів Божих, донна Фана власноруч готувала для паничів традиційні наливки та солодощі, чого вона навчилася в монастирі, — кускус з рису та фісташок, солодкі рибини з мигдалевого тіста, тістечка з горішками, а також усілякі варення, консервовану айву та фрукти в сиропі.