Авжеж, цілком можливо, що дон Яко Пача, управитель, тихцем щось і цупив.
— Але що він може там цупити? — питала вона Нінí після того, як його старший брат кілька разів вибухнув гнівом. — Крихти, синку, якісь там крихти!
Хіба дон Яко Пача, який теж був чоловіком релігійним, міг вкрасти стільки, як це стверджував дон Тінуццо? Але ж дон Яко далі давав їй на господарські потреби те, що давав завжди, не роблячи ні найменшого зауваження? Усіма грішми розпоряджався він; що ж, якщо щось і прилипало йому до пальців, на це доводилося заплющувати очі. Донна Фана захищала його з чистою совістю, бо вважала, що чесність думок і вчинків Пачі доводить те, що того року, коли дон Яко їздив до Рима і привіз їй звідти посвячену вервицю і табакерку з портретом Святішого Отця. Якби вона тільки знала, що в той самий день дон Яко, щоб дістати грошей, окрім продажу земель маєтку Міліоне донові Фламініо Сальво, запропонував закласти ще й цей палац, де вона так мирно плела свою панчоху! Цього останнього сюрпризу воістину не очікував навіть Вінченте. Окрім необхідності продавати землі, Вінченте мав ще один серйозний клопіт, який ось уже два дні не давав йому спокою, але він був зовсім іншого характеру. У кутку великої кімнати, де складали всілякі непотрібні речі, він знайшов старовинну кремінну рушницю, вкриту іржею та пилом. Оскільки на всій Сицилії було оголошено стан облоги і обов'язок роззброєння, хіба не був він зобов'язаний здати і цю штуку? Нінí та донна Фана заперечили; Нінí навіть стверджував, що здати таку зброю означало б не просто зухвалість, а обурливу насмішку над владою. Але що вони могли про це знати? Чому вони це сказали? Просто так, висмоктали з пальця! Наказ здати всю зброю, без винятку, був однозначним і безапеляційним. А це ж була зброя, так чи ні? Може, і старовинна — вона була справді старовинна, поїдена іржею, — але це була таки зброя! І, можливо, навіть заряджена і готова до пострілу… видно кременевий замок; і кресало, ось воно, висить на ланцюжку…
— Ну то бери її, віднеси і здай! — кричав йому напередодні Нінí, стенувши плечима. У ті рідкісні хвилини, коли він з'являвся в домі, геть інші думки були в нього в голові; він місця собі не знаходив, і йому нетерпеливилося повернутись до своїх мук, до Діанелли.
Вінченте хотів би, щоб Нінí, в його душевному стані, витратив півдня, щоб розпитати про цю зброю. Легко сказати — бери! А якщо вона вистрелить? Зрештою, віднести її — кому, куди? У префектуру? У мерію? У комісаріат поліції? Він нічого про це не знав, а піти туди через два дні й запитати просто так, удаючи цікавість, — це означало ризик викликати підозру й накликати на себе обшук у будинку.
Стан облоги тримав Вінченте Де Вінчентіса в такому напруженні, що йому всюди ввижалися жахливі загрози і небезпеки. Він вирішив більше не виходити з дому, поки стан цей триватиме. А якщо, через кляту звичку донни Фани здіймати галас на всю округу з приводу кожної дрібної домашньої пригоди, поліція дізнається про цю зброю?
Стара економка раптом побачила, як він, піднявши руки і несамовито волаючи, вибігає з кімнати, в якій був зачинився:
— Хай вона вибухне! хай уб'є мене! мені байдуже! Піду по неї, таки візьму її!
— Заради Бога, облиште, доне Тінуццо! — вигукнула донна Фана, біжучи за ним. — Хтозна, що може статися, о Боже, коли ви такий розлючений… Ви ж весь тремтите! Облиште! Я покличу когось з балкона…
— Кого покличете? Не смійте… — кричав Вінченте, побуряковівши на виду, але тут у дверях, удень завжди відчинених, з'явився дон Яко Пача, зі своїм звичним виглядом святого, що впав з неба у світ, повний шахрайств та афер. Він був довгов'язий і сухий, наче дерев'яний, з виснаженим обличчям, позначеним похмурою, суворою лінією чорних гачкуватих брів, що контрастували з широкою дурнуватою усмішкою під колючими сивими вусами. Гладкі, як у японців, повіки повністю затуляли білки, погляд був тьмяний, геть несумісний із суворістю гачкуватих брів і дурнуватим блаженством вічної усмішки. Руки його — бліді великі долоні з вузлуватими пальцями — завжди були складені на грудях, і це надавало йому вигляду покірного смирення.