Почувши, у чому річ, він узявся залагодити справу цієї рушниці і запевнив, що дон Тінуццо має не одну, а сотню підстав для стурбованості. Звичайно, це була зброя! І, не приведи Боже, в такі часи… страшні часи для всієї Сицилії! Але є він, він тут і про все подбає заради цих чудових юнаків, так що, з Божою поміччю, їм не треба нічого боятися! Та клопіт, великий клопіт полягав у дечому іншому. Намагаючись встановити всі платіжні зобов'язання, малі й великі, які обтяжували ці землі, дон Тінуццо почав описувати свої зусилля з пошуків документації на землі маєтку Міліоне — спочатку в нотаріальному архіві, потім у судовій та єпископській канцеляріях.
Тепер папери в нотаріуса, вони готові для оформлення, але дон Фламініо Сальво не хоче оплачувати витрати на акт купівлі-продажу, і, можливо, має певну рацію, бо, зрештою, він робить велику послугу… він, як банкір…
— Ах так, велику послугу? — люто вибухнув Вінсенте. — Як це було з маєтком Прімосоле, так? велику послугу!
Дон Яко дав йому виговоритися, прийнявши свою звичну позу мученика, а тоді мовив:
— Та майте терпіння, любий доне Тінуццо! Хіба у дона Фламініо є ще інші діти, окрім доньки, яка вже заручена з вашим братом доном Нінí? Заради Бога, невже ви не бачите, що все це чиста формальність? Завтра вони візьмуть шлюб і, хоч би як воно там оберталося, врешті-решт все повернеться сюди!
— Все, еге ж? Чудово… все так легко… все йде гладенько, як помащене… — сказав Вінченте, шалено кланяючись. — Шлюб божевільних! Але якщо це так, то чому дон Фламініо відмовляється оплатити витрати на акт купівлі-продажу? Це означає, що він так не вважає! Хто вам сказав, що цей шлюб відбудеться? Хто вам сказав, що…?
— Доне Тінуццо! — перебив його той. — То вашого брата, дона Нінí тепер приймають у домі Сальво, так чи ні? чи може я щось вигадую? Хай буде благословенне святе ім'я Господнє! Він там буває вже багато днів, правда? І що це означає? Це означає, що дівчина згодна! Навіщо ж ви тепер підкидаєте солому в багаття… До того ж, о! а ось і сам дон Нінí… Ніхто краще від нього не може цього підтвердити.
Вінченте підбіг до брата, коли той увійшов; він з тремтінням припав йому до грудей, тоді гачкуватими пальцями схопив його за плечі і підняв своє налите кров'ю обличчя, пильно втупившись в Нінí своїми короткозорими очима.
— Так! Погляньте-но на нього! — захихотів він, відсуваючись від нього і тицяючи в нього пальцем. — Подивіться-но тільки на його обличчя! Він, цей жених, схожий на мерця!
Нінí, захоплений зненацька, стояв посеред кімнати і дививсь, мов причмелений, на брата, дона Яко і донну Фану.
Його обличчя, яке зазвичай випромінювало м'яку і лагідну добродушність, тепер і справді спотворило гнітюче страждання, а прекрасні чорні оксамитові очі були сповнені похмурого смутку і, здавалось, нічого навколо не помічали. Дізнавшись, чого від нього хочуть і навіщо, він гордо випростався, махаючи руками, з виразом огиди на обличчі. Дон Яко, з одного боку, і донна Фана, з другого, намагалися заспокоїти його, ввічливо розпитати, але марно: він аж звивався, трусячи головою і придушуючи крик у горлі.
— Але принаймні скажіть, чи є якась надія, щоб ваш брат трохи заспокоївся? — нарешті заволав дон Яко, благально склавши руки.
Нінí зиркнув на нього з дивним блиском в очах. Але якщо більше не було жодної надії навернути Діанеллу до розуму, то яке йому діло до розорення родини, до злиднів, до всього? Невже хтось міг покладати надії на порятунок Діанелли тільки для того, щоб врятувати сім'ю від розорення? невже, на думку цих людей, всі його зусилля, усі його муки служили цій меті? І от вони хочуть, щоб він кинув їм цю свою надію, мов подачку, яка має заспокоїти їхній страх перед злиднями! Ну так, певна надія була, була, була…
І Нінí, затуливши обличчя руками, судомно заридав.
Фламініо Сальво ледве розшифрував листа своєї сестри Аделаїди, чий почерк, майже завжди нерозбірливий не лише через орфографічні помилки, цього разу ще більше, ніж будь-коли, нагадував несамовите шкрябання курки лапою. Весь цей лист був криком про допомогу, пересипаним відчайдушними погрозами, прокляттями і вигуками. Він відповів їй коротко і врівноважено, що незабаром приїде до неї в Колімбетру, а поки що вона повинна поводитись спокійно, як і належить жінці її віку і стану. Холодна посмішка з'явилась у нього на губах, коли він зиркнув на цей аркушик, який додав йому ще одну неприємність. Сальво неквапливо згорнув його і почав повільно дерти, вздовж і впоперек, на щораз менші шматочки, уже не звертаючи уваги на те, що робить, у полоні глибокого заціпеніння й похмурої туги; врешті він подививсь на діло своїх рук на столі — ціла купа крихітних клаптиків паперу. Хто знає, може він завдав страждань і цьому маленькому аркушикові паперу, отак шматуючи його й перетворивши на дрібненькі клапті! У нього залишилось відчуття легкого болю на кінчиках вказівного і великого пальців, які здійснили це руйнівне діло, без його відома — просто так, заради самого руйнування. Ах, якби можна було, не замислюючись над цим, отак роздерти на маленькі клаптики життя, все життя: скласти його вчетверо, як аркуш, списаний нісенітницями, і розірвати вздовж і впоперек, повільно, десять, двадцять, тридцять разів, клапоть за клаптем!