Пирхнувши, він розкидав усі ці клапті по столу та підлозі і підвівся. Подивився з вікна балкона на добре знайомий, завжди той самий краєвид полів, на дві гряди скель в Порто-Емпедокле, що висунулись у море на заході, мов дві руки, на темні плями пришвартованих пароплавів, і, уявивши собі метушню всіх тих людей, які працювали там на нього, вантажачи на судна складену на березі сірку з його копалень, відчув, що задихається від усіх цих клопотів, від усіх турбот, яких впродовж багатьох років завдавала йому ця метушня, тепер геть непотрібна йому, але необхідна багатьом тим, хто черпав з цього засоби для того, щоб задовольняти свої жалюгідні щоденні потреби і протистояти знегодам та стражданням, вплетеним в їхні життя і життя усіх людей. І уявив собі, що він, нагодований і зморений, пересичений до нудоти і розслаблений від утоми, лежить тут, а його пожирають усі ці численні неспокійні голодні люди, до яких йому немає жодного діла. Хіба міг би він цьому запобігти? Його праця, праця всього його життя, втілилася поза ним і почала існувати там заради блага інших. Хіба могла ця широчінь полів перешкодити всім тим людям встромляти в її землю мотики і плуги, садити дерева і пожинати плоди? Так само було і з ним. Як і земля, він не відчував радості від праці, яку здійснювали завдяки йому інші, щоб зібрати її плоди; і навіть коли ці інші ходили по ньому, вони не були йому товаришами, не могли пробратися в його душу, розбити його самотність, яка вже стала нечутливою, мов камінь. Він відчував лише величезну огиду до всього, вона придушувала в ньому навіть бажання звільнитися, і тепер Фламініо тільки несвідомо ворушив пальцями, як це він робив раніше, завдаючи страждань аркушикові паперу. Але тепер усе мало для нього таку ж цінність, як і цей аркушик; і він мусив дозволити своїм пальцям, принаймні пальцям, робити щось на власний розсуд, бо рухало ними роздратування. Якби вони повстали і накинулись на нього, він би теж не заперечував.
Справді? А може Сальво лиш удавав, що порухи його пальців, коли він дер сестриного листа, були несвідомими, щоб потім міг сказати собі, що після повернення до Джірдженті так само несвідомо він подер і деякі інші листи, сховані в шухлядах його бюрка або в шафці, що стояла перед ним? Деякі листи з підписом Ніколетти Каполіно?
Насправді ні: óбрази Ауреліо Кости та Ніколетти Каполіно ніколи не виникали перед ним, щоб він міг із посмішкою відмахнутися від них, логічно пояснивши свої причини і вказавши, що вони не мають підстав, щоб переслідувати його докорами сумління. Переслідування з їхнього боку дратувало більше, ніж будь-яке інше, тому що його не було. Не було його з тієї цілком достеменної, твердої і важкої, мов надгробний камінь, причини: бо це вони самі — він через власну сліпоту, а вона зі своїх особливих міркувань — прагнули власної смерті.
І все ж… І все ж з цієї ж причини, яка поховала їх і зробила невидимими для нього, вони були, у спосіб, який він не міг окреслити… були… ні, не присутніми, у жодному разі — навпаки, вони були постійно відсутні: саме ця їхня відсутність і переслідувала його. Вони обоє були там, разом з Діанеллою, яка втратила розум. Він не бачив їх, але відчував у безглуздих словах, у порожніх поглядах та посмішках доньки. І тоді, ніби з глибин його єства, зсудомленого розпачем, на його вуста непереборно злітали геть несподівані, позбавлені сенсу слова, дивні, невиразні слова, які змушували його обличчя змінюватися відповідно до смислів, яких вони набували самі по собі, абсолютно поза його свідомістю і без будь-якого зв'язку з його теперішнім станом. І в той день, далі удаючи несвідомого, він, подерши листа сестри, почав так само несвідомо вимовляти безглузді слова: