— Те, що потрібно… те, що потрібно…
Зрештою його гра у несвідомість стала для нього цілком очевидною і вилилась у логічні міркування:
— Те, що потрібно… так. Хочу підкурити сигару? Мені потрібен сірник. Ось сигара… ось сірник: по суті, це дві речі, але вони потрібні з огляду на мою потребу курити. Спочатку один, потім другий, я запалюю їх і знищую… Скільки сірників я спалив! Страшенно багато… І все, що я робив, пішло з димом! І це зле, бо я не досяг своєї мети… А я ж хотів гарно видати доньку заміж, щоб усе це мало хоча б гарний вінець… так, князівський вінець… усі мої труди і вся боротьба. Князівський вінець! Усе це мов дим в очі? Порожній гонор? Ех, але це хоча б якесь відшкодування за смерть мого хлопчика! Що мені ще залишається, крім марнославства, якщо доля забажала забрати у мене всі стимули до серйозніших речей і залишила мені цю нещасну дівчину, огорнуту тінню материного божевілля. А тепер… тепер… якщо я потрібен, щоб задовольнити чиюсь потребу в курінні…
Авжеж, саме так — хіба він не приймає у себе вдома цього милого дурника, Де Вінчентіса? І поставив перед ним свою доньку: гайда! зробімо експеримент! Якщо йому вдасться вилікувати її своїми прекрасними оксамитовими мигдалеподібними очима, своїми милими дамськими манерами, тоді дон Яко Пача, засівши за цим самим бюрком як повноправний господар, за кілька років скурить одну за одною всі його банкноти, цінні папери, сірчані копальні, будинки і фабрики.
— Те, що потрібно… те, що потрібно…
А ще це занудство його сестри Аделаїди — ні, це вже занадто. Чого вона хоче від нього? Їй зле там, де вона є? Колючки якісь допікають? О Боже! Чого вона хоче від нього — троянд? Усі ці «вояки», які правлять їй за супровід, усі ці портрети королів з роду Бурбонів, які її захищають, мали б робити її щасливою і задоволеною… Якби він був на її місці!
Він зазнав поразки в усіх своїх прагненнях, і сама думка про те, щоб знову побачити дона Іпполіто і поговорити з ним, нестерпно гнітила його. Хіба він, у безплідній наготі своєї спустошеної душі, втративши геть усі ілюзії, міг стерпіти вигляд цього чоловіка, такого статечного, ошатного, сповненого шляхетної гідності? Тепер йому не вірилось, що він міг серйозно вважати, нібито шлях цей приведе його до мети… Бідолашна Аделаїда! Все це окотилося на ній… Та, зрештою, що тут такого! Вілла була розкішна, місцина приємна; з дещицею терпіння і доброї волі вона могла б витримувати занудність цього чоловіка, який насправді не був їй парою.
У такому настрої він через два дні поїхав до Колімбетри. Посмішка, що з'явилась у нього на вустах, коли він увійшов і привітався з вартою, яка все ще була у військових одностроях, але вже без зброї, не зникала протягом усього візиту. Посміхаючись, він вислухав під колонами зовнішнього вестибюля пояснення виструнченого капітана Шаралли, що зброя… ні, ласкавий пане, зброю владі не здали, але її з обережності сховано; так само усміхаючись, він прийняв запрошення Ліборіо почекати в салоні, куди незабаром бурею ввірвалася його сестра Аделаїда і, заливаючись слізьми, заходилась тривожно розпитувати про Діанеллу.
— Ну… її лікують коханням, — відповів він їй.
І посміхнувся, побачивши, що його спокійна відповідь страшенно здивувала сестру.
— Ти смієшся?.. Значить, вона може одужати?
— Одужати… Сподіваймось! Лікування непогане…
Він знай посміхався, вислуховуючи спершу всі ті недоречності, які донна Аделаїда в агресивному пориві кидала йому у вічі, а потім перелік усіх тих кривд, усіх прикрощів, страждань та знущань з боку її чоловіка, які вона називала «ляпасами».
— Уважай, Фламініо! — вибухнула в певну мить його сестра, побачивши, що той посміхається. — Уважай! Бо врешті-решт я й справді з'їду з глузду!
Він якийсь час дивився на неї, а потім розвів руки:
— Але чому? Даруй мені, але ти маєш чудовий вигляд!
Після цього його випаду сестра вибігла геть, немов збираючись негайно втілити свою погрозу в життя.
Тоді, чекаючи, коли прийде князь і почнеться друга сцена, він усміхнувся портретам двох королів Неаполя і Сицилії, які вельми серйозно дивились на нього зі стіни.
Дон Іпполіто, похмурий з лиця, а в душі вельми стурбований долею сина, про якого не мав жодних звісток, увійшов до салону, також геть не налаштований на цю зустріч, бо єдиного доброго результату від неї можна було сподіватися лише коштом скандалу та нудотної гіркоти вульгарного з'ясування стосунків. Але лице його просвітліло, коли він побачив усміхненого шурина. Він витлумачив це як натяк на те, що вони, чоловіки, не можуть й не повинні надавати жодного значення тонкосльозості та скороминущим примхам жінки, до яких вони, зі своєю чоловічою великодушністю, можуть і повинні ставитися поблажливо.