Каполіно хотів заперечити, але дон Козмо вчасно зупинив його:
— Дозвольте мені сказати! Так буде зручно і мені, і їм — зробімо так, гаразд? Без церемоній!
Він підняв руку і погладив елегантну чорну борідку Нінí Де Вінчентіса.
— Гарний хлопець з тебе виріс, синку, такий дорослий — аж я зрозумів, який я вже старий! А як твій брат Вінченте? І далі захоплюється арабістикою?
— Авжеж! — відповів Нінí, усміхаючись.
— Ох! Ці чотирнадцять томів арабських рукописів, мабуть, каменюкою тиснуть на душу графа Луккезі-Паллі на тому світі, бо це ж він, помираючи, забажав подарувати їх нашій бібліотеці і цим занапастив цього бідолашного хлопця!
— Він уже прокоментував десять з них, — сказав Нінí. — Залишилось ще чотири, але такі товстезні!
— Хай би вже він чимшвидше це завершив! — по-батьківському побажав дон Козмо. — А тобі, синку — та й вам обом — варто краще дбати про ваші справи: знаю, ведеться вам не дуже добре! Будьте розсудливими!
Тим часом Каполіно стояв біля відчиненого вікна і, щосили намагаючись розгледіти у шибці своє віддзеркалення, розгладжував вже трохи посивілі бакенбарди. Особливо вродливим він не був, але мав пристрасні та проникливі очі, які приємно освітлювали його смагляве худорляве обличчя.
Помітивши, що розмова між Лаурентано та Нінí завмерла, він удав, ніби визначає орієнтацію вілли.
— Вікна тут виходять на південь, правда? Але ви вибрали для себе цю кімнату, так, доне Козмо?
— Цю чи будь-яку іншу, — відповів той. — Кімнат тут багато, ось побачите, але вони всі такі — старі й у жахливому стані. Вийшовши звідси… (та ні, не треба церемоній: вибачте, навіщо говорити про старе, що воно старим не є? Це ж видно!..) Тож кажу, вийшовши звідси, бачимо довгий коридор, який ділить будинок на дві частини: кімнати з цього боку виходять на південь, з того — на північ. Сіни врізаються в коридор з цього і з того боку і ділять віллу на два однакові крила, але з цього боку, у кінці, є зала, двері якої розташовані позаду мене, а з того боку маємо терасу. Усе дуже просто.
— Ага, добре, чудово, — схвалив Каполіно. — То тут є ще й зала?
Дон Козмо посміхнувся, хитаючи головою, а тоді пояснив, що є в тій «залі», у якому вона стані і хто її охороняє.
— Заради Бога! — вигукнув Каполіно.
— Тому було б краще, — підсумував дон Козмо, — якби ви розташувались у тому крилі, воно цілковито вільне. Я спеціально вибрав собі цю кімнату.
Каполіно знову схвально кивнув, і, коли слуги вже принесли першу партію меблів, він разом з Нінí вирушив у те крило будинку. Дон Козмо залишивсь у цій кімнаті, куди з допомогою донни Сари переніс усі свої книженції. Бідолашна економка, відчувши на собі всю вагу цієї вченості, не могла втямити, як дон Козмо, який ввібрав її усю в себе, може далі отак витати у хмарах. Натомість дон Козмо, усе ще морщачи носа, не міг втямити, чому того ранку всюди так тхнуло сирістю. Але, можливо, він не дуже добре розрізняв роздратування через сморід і досаду від думки, що тепер, з приїздом гостей, усі його старі звички будуть порушені, і хтозна на скільки часу.
Невдовзі повернувся Каполіно, залишивши в тому крилі лише Де Вінчентіса, який, як виявилось, набагато краще вмів давати раду таким справам — принаймні так він заявив. Насправді ж він збирався реалізувати одну з цілей, задля яких він охоче взявся виконувати доручення Сальво: з'ясувати, як дон Козмо ставиться до одруження свого брата, або, як він сам собі казав, «промацати йому пульс» з цього приводу.
Не те щоб він сподівався, що шлюб цей можна розладнати, але, знаючи розбіжність чи навіть непримиренну протилежність способів мислення та почуттів Сальво і дона Козмо, він охоче припускав, що під час перебування Сальво у Вальсанїї між ними може виникнути якесь тертя чи й зіткнення. Душа дона Козмо була такою самотньою і відірваною від усього, що звичайне життя з його удаванням, вивертами і хитрощами, які так міняють його в очах людей, ніяк не проникало в його свідомість, і тому з крижаної вершини його стоїчної незворушності часто лавиною валилася гола правда.
— Ого, скільки тут книжок! — вигукнув Каполіно, увійшовши. — Авжеж, ви ж весь час щось вивчаєте… Романьйозі, Росміні, Геґель, Кант…
При кожному імені, прочитаному на корінці книжки, він витріщав очі, немов ставлячи ще більше знаків оклику.
— Усе це поезія! — зітхнув дон Козмо, невиразно махнувши рукою й напівзаплющивши очі.
— Як це? Не розумію, доне Козмо. Ви, мабуть, маєте на увазі — філософія.
— Звіть це як завгодно, — відповів Лаурентано, знову зітхнувши. — Вивчати тут нічого; тут слід насолоджуватися, авжеж, насолоджуватись величчю людського розуму, який на припущенні, тобто на хмарі, будує цілі замки. Усі ці різноманітні філософські вчення, любий адвокате, здаються мені… знаєте, чим вони мені здаються? церквами, каплицями, божницями різної форми, що висять у повітрі.