Не раз чари давніх спогадів пробували знову заворожити його; не раз у приголомшеній тиші певної пори дня, сповненої забуття і розслаблення, дивлячись крізь відчинені двері на довгі ряди виноградників й на вже зазеленілі, розкидані то тут, то там деревця, Мауро відчував, як на мить воскресає перед ним далеке видіння світу, у якому він ще недавно блукав у ті безтурботні дні, переповнений гордістю, пригладжуючи бороду, мов той Бог Отець. І щоразу душа, яка, піддавшись чарам цього видіння, готова була вже злетіти, раптом сахалася: різке й похмуре дзижчання якогось джмеля, що влетів у кімнату, силоміць повертало його в сьогодення, порушувало чари й розвіювало видіння.
Що йому робити? Як йому жити в цих місцях, що були свідками його колишньої нестями? Як йому заходитися навколо мирних сільських турбот, коли він знав, що вся Сицилія охоплена сум'яттям і стільки підлих відступників підносять голови, щоб зруйнувати й занапастити діло старих? Багато років усі його думки, усі почуття, усі мрії складалися зі спогадів й задоволення від звершення цього діла. Як міг він заспокоїтися, знаючи, що воно під загрозою і ось-ось буде зруйноване? Усупереч спокусі повернутися до давніх спокійних звичок, Мортара був змушений визнати, підкоряючись своїй простодушній логіці, що для таких, як він, для тих, хто носить медалі на грудях як нагороду за це діло, є обов'язком честі поспішити тепер на його захист.
— Стара національна гвардія! Стара гвардія! Усім ветеранам зібратися!
І нарешті, у мить найсильнішого піднесення, він, мов сліпий, побіг, шукаючи захисту і поради, до генералової зали, куди до цього часу не насмілився знов і ногою ступити. Увійшовши туди, він розридався і, не наважуючись відчинити віконниці на вікнах і балконах, які він перед від'їздом з любов'ю був зачинив, довго сидів у темряві на розхитаному й запиленому старому дивані, затуливши обличчя руками і схлипуючи. Поступово в старому прокинувся трепет і хвилювання — так на нього вплинула згадка про старих левів, учасників змови сорок восьмого, які збиралися в цій залі навколо старого генерала, і Мауро стало соромно за свої сльози; тіні цих левів, страшенно обурені, оточили його й вимагали, щоб він мчав, так, так, мчав, хоч він і старий, щоб разом з іншими такими ж ще вцілілими дідуганами не допустити краху Батьківщини. У кутку зали далі стояло у темряві сумне опудало одноокого леопарда, але йому не було видно, яке густе павутиння прив'язує його до стіни, скільки пилу впало на його хутро, подекуди поцятковане пліснявою! Мауро Мортара вийшов із зали з лютими, опухлими й червоними від плачу очима і мало не налетів на дона Козмо, який, проходячи коридором, спочатку здивовано зупинився, побачивши його в такому стані, а потім спробував його затримати й заспокоїти.
— Якби я не знав, що мати ваша була святою, то сказав би, що ви не син свого батька! — крикнув той, махаючи йому перед лицем руками.
Дон Козмо не втратив самовладання, лиш сумно посміхнувся, з жалем хитаючи головою, і запитав його, куди він хоче йти, з ким битися у його віці. Мауро втік, не відповівши йому. І, діставшись до своєї кімнати на першому поверсі, він справді почав готуватись до від'їзду. У його віці? Матінко божа, у якому його віці? Йому щось говорили про вік! Куди він хотів податися? Він не знав. Озброєний, готовий до будь-якого ризику, він збирався дістатися до Джірдженті, порадитися і домовитися з іншими ветеранами, з Марко Салою, з Черауло, з Тріґоною, з Маттіа Ґанджі, які, напевно, так само, як і він, якщо в їхніх жилах ще тече кров, відчували потребу озброїтися і мчати на захист спільної справи. Якщо вороги об'єдналися, згуртувалися в осередках Ліги, то чому не могли об'єднатися, згуртуватися в своїх осередках і представники старої гвардії? Солдатів не вистачало, їм потрібне було підкріплення, ті їхні осередки треба було розгромити силою, за потреби розігнати всіх тих собак пострілами. Звичайно, тут були замішані панотці, які потай підбурювали людей; і Франція, подейкували, теж таємно надсилає гроші, щоб розчленувати Італію і повернути владу Папі Римському. І хто знає, чи, коли вибухне революція, вона не захоче висадитися на Сицилії, діставшись туди з Тунісу? Хіба міг він сидіти там зі складеними руками, навіть не намагаючись захищатися, навіть не зустрівшись зі своїми давніми товаришами і не сказавши їм: «Я тут»? Він повинен вирушити в дорогу, вирушити негайно! Ось тільки цей його порив поступово в'язнув, мов у павутинні, у сітях численних реліквій його повного пригод життя, які він витягав зі старих коробок і скриньок, з потертих і залатаних мішків, з пакунків, загорнутих в пожовклий папір і туго перев'язаних мотузкою. Він збирався перебрати їх і забрати із собою якомога більше тих речей, які були йому найдорожчі. Розгублений, ошелешений, приголомшений спогадами, що воскресали з кожної речі, певної миті Мауро відчув, що йому паморочиться в голові, і хоч-не-хоч зупинився. Ні, неможливо було так поспішно звільнитися від усіх цих пут. І він відклав від'їзд на наступний день. Цілу ніч він блукав полями у полоні марень. Голос моря здавався йому голосом генерала; тіні на деревах були для нього тінями давніх змовників Вальсанії; усі вони знай підбурювали його до від'їзду. Авжеж, завтра: завтра він піде назустріч цим убивцям, вони переможуть його і вб'ють; та саме цього він і хоче, якщо має настати крах! Інакше навіщо потрібні всі ці його медалі? Він мусив померти за них і з ними!