І завтра він повісить їх собі на груди, виступаючи проти нових ворогів Вітчизни. Бо Сицилія не повинна накликати на себе ганьбу, ні, вона не повинна знеславити себе перед іншими регіонами Італії, які об'єдналися, щоб зробити її великою і звитяжною! Наступного дня, з величезною волохатою шапкою на голові, весь обмотаний паперами і реліквіями, з чотирма медалями на грудях, із ранцем за плечима, озброєний до зубів, він з'явився до дона Козмо, щоб попрощатися. І він, безсумнівно, таки подався би геть, якби Леонардо Коста, який прийшов з Порто-Емпедокле, разом з доном Козмо не доклав усіх зусиль, щоб стримати його. По смерті сина, звільнившись з підприємства Сальво і знов опинившись на непевній посаді убогого вагаря, Леонардо Коста — радше для того, щоб не почуватись таким самотнім, ніж для чогось іншого, — прийняв милосердну пропозицію дона Козмо приходити щовечора з Порто-Емпедокле вечеряти й ночувати у Вальсанії. Шлях не був ані коротким, ані легким, у темряві, безмісячними вечорами, по нерівній, всипаній рінню доріжці вздовж залізничного полотна. Після цієї біди смертельна втома зробила його ноги важкими, наче свинцевими. Не раз він бачив, як до нього грізно наближається потяг, не раз у нього виникала спокуса кинутися під нього і покінчити зі всім. Коли на пристані роботи для нього не було, він рано повертався в село, і завдяки йому новини вже деякий час надходили до Вальсанії без затримок. Якби того дня він не приніс звістку, що в Палермо висаджується армійський корпус, який, безсумнівно, миттєво приборкає і придушить бунт, ні він, ні дон Козмо не змогли б силоміць затримати Мауро. Ще більше заспокоїла його звістка про проголошення стану облоги і наказ про роззброєння. Йому й близько не спадало на думку, що наказ здати зброю може стосуватися і його і що його можуть заарештувати, якщо він піде до міста озброєний. Його зброя була такою ж, як і в солдатів, а дозвіл на її носіння давали йому його медалі.
Звістки, які приніс Коста згодом, зробили з його душею те, що робить з покуйовдженими буревієм заростями поперемінне чергування сонця і хмар. Обличчя його трохи проясніло, коли він дізнався, що Роберто Ауріті звільнили з римської в'язниці, хоч і на поруки, і що його брат Джуліо забрав сестру та небожа із собою до Рима; однак його приголомшило несподіване відкриття, що Ландіно, онук генерала, людина, яка мала його ім'я, був одним з ватажків повстання і що після оголошення облогового стану він утік з Палермо, щоб уникнути арешту. Після цієї новини він почав лихим оком дивитись на Леонардо Косту, коли бачив, як той, втомлений і засапаний, надходить з Порто-Емпедокле. Його прагнення дізнатися новини запекло боролося з шаленим побоюванням, що чоловік цей, сам цього не усвідомлюючи, спонукає його озброїтися й покинути Вальсанію. Оскільки він уже раз мало цього не зробив, то з досвіду знав, чого йому коштуватиме відірватися від цієї землі, від усіх спогадів, які пов'язували його з нею, відмовитися від опіки над генераловою залою, виноградником, голубами, деревами, які так довго вислуховували його розмірковування.
Але Леонардо Коста, бувши того разу свідком його лютування, тепер знав, яку новину варто повідомляти йому, а яку — тільки донові Козмо та донні Сарі Алаїмо. Він проговорився про сина князя, бо припускав, що Мауро вже знає, що той був соціалістом, і, мабуть, буде радий дізнатися, що йому вдалося втекти.
Останні, справді найсвіжіші новини Коста приніс одного пекельного дощового вечора з блискавками та поривами вітру.
Мауро накрив стіл до вечері замість донни Сари, яка ось уже два дні була прикута до ліжка через сильну застуду, і тепер сидів з доном Козмо в їдальні, чекаючи на гостя, який затримувався, певно, через негоду. Це очікування дратувало його не так тому, що йому хотілося їсти, як тому, що старий боявся, що їжа зіпсується. Він завжди робив усе з повною віддачею, і серед багатьох спогадів, які приносили йому задоволення, була згадка про те, як він примушував англійців «облизувати пальці», коли спочатку був коком на борту корабля, а потім кухарем у Константинополі. Однією з причин його ненависті до донни Сари була якраз їдка зловтіха, що її вона не раз висловлювала з приводу невдалого результату якоїсь кулінарної поради, яку він їй давав. Призабувши свої навички, заклопотаний безліччю думок, які відвертали його увагу, Мортара ось уже два дні незворушно випробовував свої сили у приготуванні найскладніших соусів, отруюючи гостя й бідолашного дона Козмо.