— І як вам соус?
— О, смакота, — незмінно відповідав той. — Але, мабуть, у мене нині нема апетиту.
— Мені здається, — наважився сказати Коста, — що там бракує трохи солі.
— О матінко божа, — вигукнув Мауро, — ось вам сільничка!
Донна Сара вже два дні нічого не їла.
Серед завивання вітру, страхітливого реву моря і клекотіння зливи було чути її кашель, стогони та молитви, які вона читала вголос. Перебуваючи, очевидно, у полоні несамовитого нападу релігійної манії, вона забарикадувалась у своїй кімнатці й відмовлялася від будь-якої їжі та догляду. Дон Козмо, чуючи її кашель, що ставав дедалі голоснішим і тривалішим, підходив, бувало, до її дверей і питав, чи не хоче вона чогось. У відповідь донна Сара здушеним голосом, тільки-но знаходила сили, вигукувала:
— Покайтеся, сатанюки!
І далі бралася викрикувати свої «богородицедіво» та «отченаші».
Нарешті прийшов Леонардо Коста, він був у жалюгідному стані — весь потріпаний вітром, з його пальта струмками стікала вода, а до черевиків прилипло на три пальці бруду. Він задихався, і голова йому аж падала від утоми. Мауро, як годиться, негайно змусив його випити великий келих вина, подолавши його опір звичним своїм вигуком:
— О заради всього святого, дозвольте подбати про вас!
Дон Козмо поквапно відвів його у спальню і допоміг переодягнутися у свій власний костюм, який був Кості дуже тісний, але принаймні не був мокрий. Тим часом Мауро подав страви на стіл і гукнув з їдальні:
— Боже святий, ви йдете чи ні?
Побачивши їхні приголомшені обличчя, він злякався й похмуро запитав:
— Що там ще сталося?
Жоден з них не відповів йому. Натомість дон Козмо запитав Косту:
— А Іпполіто? Що Іпполіто?
— Він спав, — відповів той. — Це ж було о третій ночі! Він спав. Але він каже, що вартовий, який був змушений відчинити ворота, побіг до вілли, щоб попередити…
— Ви говорите про дона Ландіно? — перебив його Мауро, швидко підскочивши до них. — Скажіть мені, у чому річ!
— Та ні, який там дон Ландіно! — відповів Коста із сумною посмішкою на обличчі. — Було завдано останнього удару тому достойному добродієві, який цілий місяць сидів тут у вас на голові! Я знаю, що ви любите його так само, як і я!
— Сальво?
— Атож!
І Коста підняв одну ногу, наче хотів притиснути шию переможеному. Він провадив далі:
— Його сестра, дружина князя, втекла сьогодні вночі з депутатом Каполіно…
— Втекла? Що значить — втекла?
— Як це — що значить? Втекла та й усе… Він приїхав по неї екіпажем, і вони вирушили посеред ночі до Палермо, потягом о третій. Вони домовилися заздалегідь…
Дон Козмо, все ще ошелешений, пробурмотів собі під ніс:
— Бідолашний Іпполіто… бідолашний…
— Так йому і треба! — закричав йому в обличчя Мауро, підбігши.
— От що значить мати справу з такими людьми, — додав Коста з гримасою огиди. — Крім того, знаєте, доне Козмо? звісно, це певне приниження, не заперечую… Галас це здійняло великий, у Джірдженті та на узбережжі ні про що інше не говорять… Але ж… він же навіть не ставився до неї як до дружини… спали вони окремо, а якщо вірити злим язикам… той пройдисвіт, подейкують, взяв її такою, якою вона була до шлюбу… Коли вартовий прибіг на віллу, щоб повідомити про втечу, а лакей пішов будити князя, він навіть не підняв голови від подушки і відповів лакеєві: «Справді? Щасливої дороги! Обурюватися буду завтра, коли встану…»
Дон Козмо кілька разів енергійно заперечив, хитаючи головою, і додав:
— Іпполіто не міг так висловитись!
— Даруйте, — вів далі Коста, сідаючи разом з іншими за стіл і приступаючи до трапези, — що я можу вам сказати? Мені шкода князя, але мене тішить, вельми тішить ганьба, яка спіткає її брата… Ох, доне Козмо, я справді не знаю, навіщо живу! Я б хотів врятувати свою душу, присягаюсь вам, я хотів би дати їй час подолати біль, аби хоч на порозі смерті вона могла пробачити й піднестись до Бога… Але ні, доне Козмо: біль стає сильніший і роз'їдає душу, ненависть моя зростає і стає злішою з кожним днем, тому я й питаю себе: навіщо? Чи не краще мені було б убити спочатку його, а потім себе й покінчити з цим?