— Може, і так, — пробурмотів дон Козмо, — цим ви б зробили йому подарунок…
— Саме це мене й стримує! — вигукнув Коста. — Інакше це був би подарунок і для мене!
— Їжте і годі плакати! — крикнув на нього Мауро.
— Майте терпіння, доне Мауро, — сказав йому Коста з вимушеною посмішкою. — У ваших стравах, як на мій смак, завжди трохи бракує солі. Тож трохи сліз буде доброю приправою.
Тим часом дон Козмо, замислившись, уважно розглядаючи шматок м'яса, нанизаний на виделку в його руці, промовив сам до себе:
— Як діти…
І між нападами кашлю донна Сара знай кричала:
— Покайтеся, сатанюки! покайтеся!
Раптом, коли вони вже закінчували вечеряти, знадвору, де лютував дощ і вітер, серед безперервного шуму дерев і моря, почувся несамовитий гавкіт мастифів, які щовечора чекали на сходах, коли їхній господар після вечері вийде з дому. Мауро насупився, випроставсь і напружив слух. Цей гавкіт попереджав його, що біля вілли хтось є. І хто б це міг бути о такій порі, ще й у таку собачу погоду? Почулися невиразні вигуки. Мауро схопився на ноги, побіг взяти рушницю, яка стояла притулена до стіни в кутку, і попрямував до дверей. Перш ніж відчинити двері, він приклав вухо до стулки дверей, а тоді, зрозумівши, що внизу, перед віллою, собаки перегородили шлях кільком людям, які з криками боронилися від них, відразу ж погасив свічку, широко відчинив двері, наставив гвинтівку і гукнув зі сходового майданчика в тривожну темряву крізь клекіт сильної зливи:
— Хто там?
Зловісний спалах світла на мить невиразно освітив картину. Мауро здалося, що він побачив чотирьох або п'ятьох людей, які, відчайдушно махаючи руками, задкували перед наступом собак.
— Мауро, заради Бога! Забери собак! Бо вб'ю котрогось! Гукаю тебе вже три години!
— Дон Ландіно?
І Мауро, тремтячи, кинувся вниз по сходах, під вітер і шалений дощ.
— Де ви? Де?
Почувши голос господаря, собаки припинили наступати, хоча й далі гавкали.
— Мауро!
— Ви тут? — вигукнув той і тепер сам, замість собак, заступив йому шлях. — І маєте сміливість шукати тут притулку разом зі своїми товаришами по ганьбі? Не пущу вас! Забирайтеся геть! Це дім вашого діда! Не пущу вас!
— Мауро, ти здурів?
— В ім'я Джерландо Лаурентано, ідіть геть! Забирайтеся геть! Шукайте притулку для себе і ваших товаришів там, у вашого батька, а не тут! Не пущу вас!
— Ти здурів? Пусти мене! — крикнув Ландо, вириваючись від Мауро, який схопив його за руку.
На сходовому майданчику на мить блиснула свічка, яку вітер одразу ж загасив. Надбіг дон Козмо з Костою і гукнув згори:
— Ландіно! Ландіно!
Той заволав:
— Дядьку Козмо! — і, звертаючись до товаришів: — Ну ж бо, ходімо нагору!
— Доне Ландіно! — наказав Мауро надтріснутим від гніву голосом. — Ви не ввійдете на віллу вашого діда! А якщо ввійдете, то я піду звідси назавжди! Дякуйте Богові, що вас звуть Джерландо Лаурентано! Тільки це утримує мене від того, щоб розправитися з вами і з цими покидьками, цими мішками з лайном, які поруч з вами! Ах так? Ви таки входите? Боже, врази їх усіх блискавкою і побий громом! Заждіть, ось, нате вам, звершіть свій подвиг! Віддаю вам ключа!
І великий ключ від генералової зали грюкнув об двері, що зачинялися.
— Він божевільний! — повторювали Ландо, дон Козмо і Коста у темряві, шукаючи в кишенях сірники, щоб запалити свічку, а супутники Ландо, приголомшені таким прийомом в омріяному притулку, до якого вони нарешті дісталися, стривожено й спантеличено перепитували:
— Хто ж він такий?
— Він справді божевільний?
— Чому?
Коли запалили свічку, п'ятеро втікачів — Ландо, Ліно Апес, Біксіо Бруно, Катальдо Склáфані та Інґрао — мали вигляд, наче їх виловили з потоку багна. Катальдо Склáфані, з його перекошеним обличчям і щетиною, яка вже виступала у нього на щоках, на губах і на підборідді, викликав більше співчуття, ніж будь-хто інший: він був схожий на нажаханого пацієнта, який втік уночі з лікарні, зруйнованої буревієм.
На якийсь час здійнявся шквал коротких запитань і гарячкових відповідей у супроводі вигуків, зітхань і втомленого пирхання; хтось знизував плечима, хтось тупав ногами, а хтось шукав стільця, на який можна було б впасти.