— Переслідують? — Ні, ні… — Знайшли?.. — Можливо!.. — Та ви що! ні… — Так… — Може, Ландо… — Пішки! Як це?.. — Вже три дні! — Злива! злива! — Але як, чому, чому не попередили? чому не попередили?
Цей останній вигук, звичайно ж, належав дону Козмо. Він повторював його то до одного, то до іншого, намагаючись зосередитися і чухаючи у великому замішанні обома руками бороду на щоках.
— Тобто…Тобто… Як це?., чому не попередили?..
І хтозна, як довго він би це повторював, якби нарешті його не осяяла думка, що треба якось допомогти цим юнакам. Допомогти чим?
— Сюди, йдіть, йдіть сюди! — казав він, хапаючи за руку то одного, то іншого. — Роздягайтеся, негайно… У мене є одяг… одяг для всіх… тут, у моїй кімнаті… у скрині, ходімо зі мною!
Біксіо Бруно та Інґрао, не такі приголомшені і втомлені, як інші, рішуче виступили проти цього дивного наполягання.
— Та ні! Облиште! — крикнув перший. — Не можна гаяти часу… Порто-Емпедокле далеко звідси?
— Так, так, — вигукнув Ландо, звертаючись до дядька. — Чи є хтось… якийсь надійний селянин, якого можна негайно послати в Порто-Емпедокле найняти човен… великий рибальський човен…
— Ще до світанку, заради Бога! — просив Склáфані зі своїм перекошеним обличчям, ступивши крок вперед.
— Ми повинні бути в морі до світанку! Можливо, нас уже вислідили…
— Облиш! Кажу тобі, не вислідили, — крикнув йому Інґрао.
— І я кажу, що вислідили, — відрізав Склáфані. — На вокзалі Джірдженті Ландо впізнали, можу заприсягтися…
Леонардо Коста зауважив, що фрахтування човна в такий момент не є завданням, яке можна довірити якомусь селянинові.
— Можу піти я, якщо хочете! Ба навіть піду прямо зараз!
— У таку погоду? — стурбовано запитав дон Козмо. — Панове, не поспішайте так… Послухайте мене, роздягніться, ви застудитеся… Бачите… ось він… цей мій приятель… бачите… він щойно переодягнувся… У скрині є речі… одяг для всіх… ось, подивіться!
З нетерплячим жестом Коста спитав у хлопців:
— Хочете, щоб човен спустився сюди, до Вальсанії?
— Так, так, сюди! — відповів Ландо. — Ні, дядьку, заради Бога, дай мені спокій!
— Роздягнися, прошу тебе…
— Було б нерозумно, — говорив далі Ландо, звертаючись до Кости, поки дядько силоміць стягував з нього пальто, — нерозумно показуватися в Порто-Емпедокле. Тепер усі морські порти вже напевно отримали з Палермо наказ про наш арешт.
— Утім, — зауважив Коста, — тартан навряд чи зможе причалити тут уночі, при такому бурхливому морі… Але годі, я не відступлюся… можна спробувати…
І побіг до зали по свій широкий плащ з каптуром, усе ще мокрий від дощу.
— Друзі! — вигукнув Інґрао. — А чи не краще було б нам піти з цим добродієм тепер, уночі, коли нас ніхто не бачить? Сховаємося біля села, поки він не найме човна!
Пораду відкинули, бо Ліно Апес мудро зауважив:
— Про що ви говорите? Гадаєте, тартан можна зафрахтувати отак з ходу, та ще й вночі і в таку погоду? Треба знайти шкіпера…
— Я знаю одного! — перебив Коста. — Знаю одного, він мій друг, дуже надійний чоловік.
— А залога? — запитав Апес. — Одного шкіпера замало.
— Аякже! Треба ще знайти матросів, — визнав Коста, — і підготувати човен… До світанку не встигнемо.
— Значить, ні! — тут же вигукнув Склáфані, знову рвучко подавшись уперед. — До Порто-Емпедокле вдень нам не можна! Треба сісти на човен тут!
— А я тим часом піду! — сказав Леонардо Коста, який вже накинув каптура.
— Бідолашний мій друже, — застогнав дон Козмо. — Невже справді?..
Коста не хотів чути ні співчуття, ні подяки, і пірнув у бурхливу темряву.
Дізнавшись, що він батько Ауреліо Кости, якого по-варварськи вбили разом з дружиною депутата Каполіно сірчаники з Араґонського осередку, Ландо похмуро глянув на Інґрао та інших своїх товаришів. Хибно витлумачивши цей погляд, Бруно висловив, хоч і нерішуче, сумнів, чи той раптом не подався до Порто-Емпедокле, щоб донести на них і таким чином помститися. Тоді дон Козмо, розтуливши рота, засміявся на свій звичний манір: «Хо-хо-хо!».
— Отой чоловік? — сказав він і пояснив почуття та думки свого бідолашного друга, який покладав провину за смерть свого сина суто на Фламініо Сальво і навіть близько не думав про членів Араґонського осередку.
— О, до речі! — сказав він; ім'я Сальво, яке випадково злетіло йому з вуст, нагадало йому про дещо. І відкликав Ландо вбік, щоб повідомити про втечу донни Аделаїди.