— Як якесь дівчисько, розумієш? О третій ночі!
У цій метушні ніхто досі не почув голосу донни Сари Алаїмо, яка, вважаючи, можливо, що тієї бурхливої ночі відбулося справжнє нашестя демонів, з іще більшим гнівом, ніж будь-коли, повторювала зі своєї віддаленої кімнатки в кінці коридору:
— Покайтеся, сатанюки!
Дивний її крик пролунав у мить тиші, і всі, крім дона Козмо, аж застигли від подиву; навіть Ландо, вже й так ошелешений новиною, яку повідомив йому дядько.
— Хто це?
— А, не зважай, це донна Сара! — відповів дон Козмо так, ніби Ландо та його супутники давно були знайомі зі старою економкою Вальсанїї. — Вона зводить мене з розуму, слово честі… Вже два дні сидить зачинена у своїй кімнаті й отак репетує… Вона, бідолашна, хвора. Хвора також на…
І він постукав себе пальцем по лобі.
Четверо супутників Ландо перезирнулися. Куди вони потрапили після трьох днів відчайдушної втечі? Старого, який влаштував їм такий прийом, оголосили божевільним; божевільною тепер оголосили ще й якусь стару; і їм, по правді кажучи, не здавалося надто вже очевидним те, що той, хто так упевнено оголошував божевільними інших, сам був цілком при здоровому глузді. Досі дядько Ландо виказував стурбованість лише цим їхнім мокрим і забрьоханим одягом.
— Ви досі не перевдягнися? — здивовано вигукнув дон Козмо, пояснивши крики донни Сари, і побіг відчиняти скриню, де зберігалась його стара одежа. — Нате, нате… беріть… я ж вам казав, тут на всіх вистачить.
Четверо юнаків не могли більше стримувати сміху й почали допомагати один одному стягати з себе промоклий від дощу одяг.
— Найважливіше, запевняю вас, — сказав дон Козмо, — поки що найважливіше одне: не застудитися. Смійтеся з мене скільки завгодно, але перевдягніться.
Він був надто самовпевнений, твердячи, що одягу вистачить для всіх. Ліно Апес, не знайшовши в скрині одягу для себе, ступив до нього, тримаючи на витягнутих руках, мов дитину до хреста, рясу семінариста:
— Можна її взяти?
— А чому ні? A-а, що це, ряса? Ну… якщо вам підійде…
І він посміхнувся у відповідь на сміх тих чотирьох, що незграбно понатягували на себе інші предмети одягу, від яких ширився гострий запах камфори. Катальдо Склáфані одяг на себе отой сурдут, а що у нього боліла голова, то він пов'язав її, на візницький манір, красивою бавовняною, жовтою в червону клітинку, хустиною.
Юнацтво поступово оговтувалося. Ніхто вже не думав про поразку, про непевне майбутнє. У супроводі штурханів і насмішок товаришів Ліно Апес, начепивши на себе рясу, побіг на кухню, щоб розпалити вогонь. Вони були голодні! Вони хотіли пити! Але тут дон Козмо відчув, як йому опускаються руки: він ледве знав, де комора, а ключ від неї був, очевидно, у Мауро.
— Ключ? — вигукнув Інґрао. — Я знайшов його!
І він побіг підняти ключа, який Мауро пожбурив у двері і який так і залишивсь лежати на сходовому майданчику.
— Ось він! Ось!
Дон Козмо якийсь час роздивлявся його.
— Цей? — сказав він. — Ні… Що це? Це ж ключ від зали! Звідки він у вас?
У замішанні він не почув був останнього крику Мауро; і коли йому сказали, що Мауро кинув ключа Ландо в обличчя, то відразу ж стривожився.
— Але тоді побачиш, що… о Боже! — вигукнув він. — Якщо він кинув тобі ключа, побачиш, що він справді піде геть… Може, вже пішов!
— Пішов? Куди? — запитав Ландо, також стривожений і засмучений.
— А хто його знає? — зітхнув дон Козмо. І він коротко розповів, як йому ледве вдалося стримати його першого разу, а потім, оскільки решта юнаків почали сміятися з божевільних намірів і почуттів дивного старого, йому довелось розповісти їм, хто він такий, що він зробив, навіщо йому ця зала і що в ній міститься.
— Справді? Навіть опудало леопарда?
І, тільки-но Дон Козмо з Ландо пішли шукати Мауро, Ліно Апес, Інґрао, Бруно та Склáфані, заінтриговані, взяли цей ключ і пішли до зали.
Прямо під нею була кімната Мауро Мортари.
Дон Козмо і Ландо зі свічкою в руках увійшли до потаємної кімнатки, де був лаз, що вів на нижній поверх вілли; не видаючи жодного звуку, вони підняли ляду і крутими хисткими дерев'яними сходами спустилися у льох; звідси вони пройшли в давильню; потім перетнули дві великі порожні шпихліри, повітку, повну старого, зваленого на купу сільськогосподарського реманенту, і опинились перед внутрішніми дверима, що вели в кімнату Мауро. Нахилившись, щоб зазирнути туди, Ландо з порога помітив, що там світиться.
— Мауро! — покликав дон Козмо. — Мауро!
Жодної відповіді.
Ландо знову нахилився й зазирнув у замкову щілину.