Нагорі почувся галас: юнаки ганялися по генераловій залі за Ліно Апесом у рясі семінариста, кричали та сміялися.
Мауро Мортара сидів перед скринею, яку витяг був з-під ліжка, поклавши згорнені руки на підняту накривку й опустивши на них обличчя.
— Він там є? і що робить? — запитав дон Козмо.
Ландо гнівно потрусив кулаком в бік стелі, звідки долинав гамір його товаришів. Окрім гіркої злості на них і на себе, він відчув ще й пекучі докори сумління за жахливу образу, якої він завдав почуттям цього любого стариганя, та болісний смуток від того, що не може в ту мить разом з дядьком з таким теплим почуттям кликати старого.
— Що він робить? — вже тихіше перепитав дон Козмо.
Що робив Мауро, сховавши обличчя в руках, було зрозуміло з того, як вряди-годи похитувались медалі, що звисали з його грудей. Він плакав… так… саме так… плакав… і за плечима у нього був той кумедний маленький ранець, який він вже бачив у Римі.
— Мауро! — знову гукнув дон Козмо.
На цей новий поклик Ландо, усе ще не відводячи очей від замкової щілини, побачив, як Мауро підняв обличчя і прислухався, не повертаючись до дверей; потім підвівся і рвучко підійшов до столика.
— Він погасив свічку, — сказав він дядькові, встаючи.
Вони обоє якийсь час прислухалися, спантеличено чекаючи, коли той відчинить двері. Тієї миті вони усвідомили, що опинилися тут, наче у в'язниці; у них не було ключів ні від шпихлірів, ні від давильні, ні від льоху, тож якщо вони хотіли перешкодити йому піти, то мусили повернутися нагору; треба було поспішати, щоб Мауро не встиг піти надто далеко. Але з кімнати більше не долинало жодного звуку.
Дон Козмо мовчки подав знак небожеві піднятися нагору. Коли вони опинились у першому з двох шпихлірів, він зупинився і тихо промовив:
— У будь-якому разі, якщо він захоче піти геть, ні ти, ні я не зможемо втримати його силоміць. Можливо, коли ви підете і гнів його вщухне, він повернеться.
Ландо дивився на свого старого дядька, з яким він щойно познайомився, у тому величезному шпихлірі, де світло свічки відкидало потворно збільшені тіні їхніх тіл, і в нього було таке враження, що перед його очима постала якась дивна, несподівана реальність, де панувала химерна непослідовність сну. Уже довший час він не бачив сенсу у своїх вчинках, які залишали в ньому лиш наліт жалю та гіркий присмак приниження; але тепер він відчував це так, як ніколи раніше, зіткнувшись з дивовижно виразною реальністю, у якій жив у цьому старовинному самотньому домі цей його далекий від життя дядько, що стояв перед ним у порожньому шпихлірі зі свічкою в руці. У нього виникла спокуса задути її, як раніше Мауро погасив свічку у своїй кімнаті. Ландо почув голос вітру, гуркіт моря: зовні була буряна пітьма і непроглядність долі, що чекала на нього. Він мусить неодмінно, будь-що знайти у цій темряві причину діяти, яка б притлумила усі його тривоги, розвіяла всі болісні сумніви його розуму. Але яку? Коли? Де?
— Усе минеться, — сказав дон Козмо незабаром після цього; кутики його рота опустились, чоло було немовби помережане хвилями думок, що схлинули назад всередину разом з відпливом його гіркої мудрості, а очі, здавалось, відганяли геть і розчиняли в порожнечі часу всі дошкульні й прикрі випадковості життя. — Минеться, любі мої… все минеться…
Четверо юнаків самі знайшли комору; вона була відчинена, і вони принесли до столу все, що їм було потрібне; тепер, попоївши й втамувавши спрагу, вони відчайдушно намагалися протистояти втомі, що раптово обважнила їхні повіки.
Цей вигук дона Козмо пролунав у відповідь на їхні розповіді про останні буремні події — одні висловлювались з похмурою гіркотою, інші з гнівним жалем, а Ліно Апес зі звичною своєю дотепністю. Сприймаючи ці події, немов вони були вже геть віддалені в часі, дон Козмо більше ніяк не міг розгледіти ні їхнього сенсу, ні мети. Як це можна зробити? Ландо подумав, що його вигляд вселяє те саме почуття, яке вселяють речі, що безпристрасно спостерігають за швидкоплинністю подій людського життя.
— Ви бачили леопарда?
— Так, він гарний… гарний, — бурмотів Інґрао, ховаючи спотворене величезною родимою плямою обличчя між руками, що спиралися на стіл.
— Колись то був живий леопард!
Очі Ліно Апеса стали великими немовби від переляку, і він спитав:
— Він їв людей?
— Я кажу вам це тому, — провадив далі дон Козмо, — що тепер, любі мої, він набитий клоччям і більше нікого не їсть. А той лист від мого батька? Ви його читали? Вицвілий клаптик паперу… А він був написаний живою рукою, як оця моя, погляньте… І що він тепер? Той бідолаха вставив його в рамку… Луї Наполеон… державний переворот… події у Франції…