Він з'єднав кінчики своїх пальців і потряс ними в повітрі, немовби запитуючи: «Що з цим сталося? Який у цьому сенс?»
— Все швидкоплинне… і безглузде…
Він підвівсь, підійшов до балконних вікон, звідки вже давно не долинало жодного звуку, і повернувся до небожа:
— Чуєш цю тишу? — сказав дон Козмо. — Можу повідомити тобі втішну новину, що вітер припинився…
— Припинився? — спитав Катальдо Склáфані, раптом піднявши з рук, складених на столі, своє одержиме обличчя, немов у людини, що одужує після хвороби, з жовтою хустинкою, натягнутою аж на брови. — Чудово, чудово… Сядемо на човен тут… Добраніч!
І знову заснув.
— І ось так завжди… — зітхнув дон Козмо і почав ходити туди-сюди по кімнаті; вряди-годи зупиняючись, він провадив далі: — Одне тільки сумно, мої любі, коли врешті розумієш, у чому суть цієї гри! Я маю на увазі гру цього глузливого чортеняти, який сидить у кожному з нас і розважається, представляючи нам як зовнішню реальність те, що сам незабаром викриває як нашу ілюзію, а потім висміює всі наші пов'язані з нею переживання; і він глузує з нас навіть тоді, коли, як оце я, ми не зуміли ошукати себе, адже іншої реальності поза цими ілюзіями не існує… Тож не нарікайте! Метушіться і мучтеся, не думаючи про те, що все це нічого не дає. Якщо це нічого не дає, то це знак того, що це й не мусить нічого давати, а отже, марно шукати тут якусь мету. Треба жити, тобто обдурювати себе; і нехай це глузливе чортеня грається в нас, поки не втомиться; і думати, що все це минеться… минеться…
Він обвів поглядом стіл і показав Ландо на його вже поснулих товаришів.
— Ось, бачиш? вже минулося…
І залишив його там, біля стола, самого.
Ландо дививсь на недоладні, незручні пози, кумедну одежу, втомлені обличчя своїх друзів, заздрив їхньому сну і водночас відчував до них зневагу. Вони могли жартувати, а тепер могли спати, забувши про те, що заворушення, спричинені їхнім проповідуванням серед народу, пригніченого несправедливістю, але все ще глухого й сліпого, тепер використовує уряд, щоб знову розтоптати ту землю, яка сама, без застережень, із щедрим поривом віддалася Італії, а в нагороду не отримала нічого, крім убозтва і занедбання. Вони могли спати, ці його друзі, забувши про кров численних жертв, забувши про товаришів, які потрапили до рук поліції і яких завтра напевно засудять військові трибунали…
Він теж підвівся й попрямував до сіней, прагнучи вийти на вулицю, ковтнути повітря, позбутися туги, яка гнітила його тепер, коли вітер і дощ вщухли. Але перед дверима він зупинивсь, бо на нього повіяло запахом давнього життя, що гніздилось у цій віллі, де жив його дід, де з таким безнадійним відчуттям скороминущості жив його дядько, де жив Мауро Мортара… Він аж здригнувся, згадавши про старого, про те, як жорстоко він прогнав його в останні дні життя з оселі, яку, вірний численним спогадам, Мауро вважав священною; більше, ніж за все інше, він відчув злість і сором за дії свої і своїх товаришів через цей останній наслідок, який вони спричинили, виштовхавши з Вальсанїї її старого хранителя, того, хто вже давно здавався йому найчистішим втіленням давньої душі цього острова; і він побіг, щоб спробувати заспокоїти його, покаятись перед ним і змусити залишитися. Двері до кімнати Мауро були відчинені, у кімнаті було темно і порожньо.
На порозі стояли три мастифи, невпевнені і немов розгублені. Вони не гавкали. Навпаки, вони занепокоєно кружляли навколо нього, насторочивши гострі вуха, махаючи короткими хвостами, ніби запитуючи, чому їхній господар, за яким вони пішли вслід, як щоночі, у певний момент обернувся й прогнав їх, грубо відіславши назад, — чому?
З балкона ззаду долинув голос дона Козмо:
— Він пішов?
— Так, — відповів Ландо.
Дон Козмо не сказав більше нічого. Він стояв в урочистій, застиглій темряві все ще неспокійної ночі і слухав ревіння моря під крутосхилами Вальсанїї та більш чи менш віддалений гавкіт собак; потім, поклавши руку на свою голомозу голову, він звернув погляд на зірки, гвіздки таємниці, як він їх називав, що з'явилися на клаптику неба серед розірваних хмар.
Не помічаючи багнюки на дорозі, у якій грузнули й застрягали його підковані залізом чоботи, Мауро Мортара був уже за милю з гаком від Вальсанії. Очі його були майже заплющені під насупленими бровами, обличчя — спотворене гнівом, у грудях йому пекло, а на свідомість насунула темрява, темніша від тієї, що панувала навколо. Він ішов крізь ніч, ще неспокійну після останніх здригань бурі; іноді на нього налітав крижаний шквал, який розбризкував дощову воду з дерев, що росли вздовж низьких мурів обабіч дороги. Він ішов, згорбившись, опустивши голову, з гвинтівкою через плече, двома пістолетами по боках, кинджалом у шкіряних піхвах на поясі, ранцем за плечима, волохатою шапкою на голові й медалями на грудях. Він ішов у бік Джірдженті, але потім мав піти далі; у певному місці він збирався зійти з путівця і піти вздовж залізничної колії, перейти через короткий тунель, звернути у Валь-Соллано, а там, біля станції, податися іншим путівцем до села Фавара, де на хуторі за селом жив його небіж, син його давно померлої сестри, який часто пропонував йому дах над головою і догляд, якби він захворів і захотів покинути Вальсанію. Мауро ішов туди, до небожа, але не хотів про це думати. Його голова і серце були потоптані, розчавлені й розтерті на порох човганням кроків тих молодих людей, які завдали йому найбільшої образи, коли ввійшли в залу генерала й осквернили її, поки він у своїй кімнаті внизу готувався до відходу. Він не хотів більше ні про що думати, ані відчувати, ніяк не бажав уявляти собі дні, які йому лишилися. Однак потроху, під впливом невідступної думки про те, що, може, небіж-селянин обіцяв йому притулок тому, що очікував від нього невідомо яких скарбів, його розтоптане серце почало знову ворушитись у нього в грудях, сповнюючись гордістю. Якусь платню він отримував лише замолоду, з рук генерала, аж до від'їзду того на заслання на Мальту. Повернувшись до Вальсанїї після походу шістдесятого року, після бурхливих перипетій свого мандрованого життя на морі, у Туреччині, в Малій Азії, в Африці, він весь час служив безкорисливо. А тепер, у віці сімдесяти восьми років, він вирушив звідти убогим, без сольдо в кишені, маючи лише одне багатство — ці медалі на грудях. Але саме тому, що то було єдине багатство, яке він заробив за ціле своє життя, він міг би сказати своєму небожеві: «Ти, дурню, господар трьох п'ядей землі, і якщо відступиш від них на крок, то вже не будеш на своєму, а я, навпаки, тут завжди на своєму, скрізь, де ступає моя нога, на всій Сицилії! Бо я перетнув її з одного кінця в інший, звільняючи від володаря, який мав її за невільницю!».