Отримавши такий поштовх, його збудження з кожним кроком зростало; його підживлювала, з одного боку, скорбота через те, що він назавжди відірваний від Вальсанії, а з другого — потреба заповнити порожнечу, яка маячила перед ним, спогадами про те, що могло б дати йому потіху.
Він сміявся, голосно говорив сам із собою і розмахував руками, не дивлячись, куди йде: усміхався до залізничної колії, до телеграфних стовпів, адже все це плоди революції, щосили бив себе в груди і говорив:
— Що мені до того? Я… я… Сицилія… о матінко божа… Кажу вам, Сицилія… Якби це було не для Сицилії… Якби Сицилія не захотіла… Сицилія пробудилася і сказала Італії: ось я! я з тобою! Вирушай вже з П'ємонту разом зі своїм королем, а я виступлю звідси разом з Гарібальді, і ми обидвоє зустрінемось у Римі! О матінко божа, знаю, знаю, Аспромонте, національні інтереси! Але Сицилія хотіла виступити першою, саме звідси… Сицилія завжди… А тепер цим негідникам заманулось зганьбити її… але Сицилія тут, тут, зі мною… Сицилія, яка не дозволяє себе збезчестити, тут зі мною!
Аж ось він опинився перед коротким тунелем, який вів до долини Соллано, і його здивувало, що він дістався туди так швидко, сам не знаючи як; перед тим, як увійти в нього, Мауро глянув на небо, щоб визначити за зірками, котра година. Була десь третя година ночі. Мабуть, на світанку він буде у Фаварі. Проминувши тунель й опинившись біля станції Джірдженті, у тому місці, звідки відходить путівець до того села між сірчаними копальнями, він, однак, був змушений зупинитися, щоб пропустити дві сотні солдатів, які мовчки, хекаючи, прямували туди крізь ніч швидким кроком. Від колійного обхідника він дізнався, що, попри оголошення стану облоги, у Фаварі всі члени розпущеного осередку Ліги зібралися надвечір на площі, напали на мерію й підпалили її, а разом з нею спалили і шляхетський клуб та будки митниці. Пожежі й заворушення там все ще тривали, було немало загиблих і багато поранених.
— Справді? Справді? — затремтів Мауро. — Знову?
І вирвався з рук обхідника, який, побачивши, що він озброєний, хотів було його втримати, щоб ці солдати його часом не арештували.
— Мене? Солдати Італії мають арештувати мене?
І побіг за ними навздогін.
Бурхлива, несамовита радість збадьорила його сили, які вже почали покидати його; вона повернула давню міць його старим ногам гарібальдійця; збудження перейшло у марення; він справді відчув, що в той момент уособлював Сицилію, давню Сицилію, яка долучалася до солдатів Італії для того, щоб спільно захищати її від нових ворогів.