Здавалося, ніби якісь підземні поштовхи розкололи плоскогір'я на підході до моря.
Маєток Вальсанія лежав по цей бік яруги, останні його оливкові дерева височіли вже на самому схилі цієї повної попелястих тіней западини, а дно її поросло шовковицями, ріжковими, апельсиновими та лимонними деревами, які насолоджувались водою з ручая, що витікав з відкритої жили внизу, у глибині таємничого ґроту Сан-Калоджеро.
По той бік яруги, на тій самій висоті, розкинулись лісисті землі Платанії, які з південного боку загрозливо нависали над залізничною колією, що, вигулькнувши з тунелю під Вальсанією, тягнеться майже до самого узбережжя, аж до Порто-Емпедокле.
Полум'яно-золота смуга призахідного сонця химерно просвічувала крізь густе зелене мереживо далеких дерев на узбіччі. Тут, поміж мигдалевих та оливкових дерев Вальсанїї, вже витали перші подихи тінистої вечірньої прохолоди, ніжної, легкої й меланхолійної.
Цю сутінкову годину, коли, посеред щораз густіших тіней, усі речі щосили намагаються втримати останнє світло, замкнувшись у глазурі своїх насичених барв, дон Козмо любив понад усяку іншу пору. В його душі, пойнятій самотністю, постійно тліло відчуття непевності щодо його становища там, де він жив, проте він не журився цим. Те ледь відчутне, туманне почування, яке зливалося з незбагненною таємницею всього сущого, кожна турбота, кожна думка здавалась донові Козмо нестерпно обтяжливою. Можна уявити тільки, як його гнітили теревені Каполіно, коли той із запалом взявся розводитись про вдалі оборудки Сальво, про великий план, який той обмірковує разом з директором своїх сірчаних копалень, інженером Ауреліо Костою, щоб вивести сірчану промисловість з того жалюгідного становища, у якому вона перебуває вже кілька років.
— У нього нова свідомість, — запевняв Каполіно. — Чітка, точна і складна, доне Козмо, мов сучасна машина, уся зі сталі. Він завжди знає, що робить. І ніколи не помиляється!
— Ото щасливець! — повторював дон Козмо з приплющеними очима на знак смиренної терплячості.
— А як щиро він вірує, знаєте! — провадив далі Каполіно. — Воістину побожний чоловік!
— Тим краще для нього!
— Це диво, як серед стількох турбот йому вдається знаходити час і спосіб дбати ще й про нашу партію. І з якою відданістю він обстоює нашу справу!
Але невдовзі Каполіно змінив тему, зрозумівши, що дон Козмо його не слухає. Він нахилився до нього, торкнувся руки і тихо, із сумом у голосі додав:
— Бідолашний Нінí! Знаєте, я певен, що він зараз заливається слізьми! Через те, що ми трошки покепкували з нього за столом. Він же страшенно закоханий, бідний хлопець! Але дівчина, на жаль, не для нього.
— Заручена з кимось іншим? — запитав дон Козмо, зупиняючись.
— Ні-ні, офіційно — ні! — негайно заперечив Каполіно. — Але… про це нікому нічичирк, будь ласка, навіть повітря не повинно про це знати! Гадаю, любий доне Козмо, що дівчина насправді радше хвора душею, ніж тілом.
— Трохи причмелена, так?
— Причмелена. Це, мабуть, єдине, що її батько зробив кепсько. Тут Фламініо напартачив… ех, нічого не вдієш, таки напартачив!
Дон Козмо знов зупинивсь, кілька разів похитав головою й вельми серйозно мовив:
— Тож бачите, любий адвокате, що він теж помиляється?
— Та тут його просто чорт під руку штовхнув! — продовжив Каполіно. — Ви, мабуть, знаєте що Фламініо… це було, мабуть, років десять тому — навіть більше ніж десять, п'ятнадцять, точно! Одне слово, десь у той час він мало не втопився… Хіба ви цього не знаєте? Як це? На морських купаннях, у Порто-Емпедокле. Кумедна історія, повірте мені, кумедна й жахлива водночас! Через пару гарбузів…
— Гарбузів? Розкажіть, — сказав дон Козмо, заінтригований всупереч своїм звичаям.
— Ось як воно було, — вів далі Каполіно. — Він приймав морські ванни в купальні Казотті. Фламініо не вміє плавати, тому з обережності тримався між стовпчиками огорожі, де вода сягала йому десь до грудей. Раптом (тут чорт взявся за діло!) він побачив, що біля нього пропливає пара гарбузів, що їх кинув у море, мабуть, якийсь хлопчисько. І схопив їх. Присів навпочіпки, так що вода сягала йому по шию, — (яка ж незграбна людина у воді, любий мій доне Козмо, коли вона не вміє плавати!) — і йому спало на думку підтягнути ті гарбузи під себе. Тож Фламініо смикнув за мотузку, якою вони були зв'язані, і сів на них. Але гарбузи, звичайно, штовхали його, а він відпустив стовпчик, щоб подивитися, чи зможуть гарбузи підняти його ноги від дна, і раптом — беркиць! — втратив рівновагу і пірнув вниз головою під воду!