— Дивіться-дивіться! — вигукнув дон Козмо, вражений.
— Уявіть собі, — розповідав далі Каполіно, — як він взявся молотити ногами, аби тільки вибратись на поверхню! Але, на нещастя, ноги його зачепились за мотузку і, звичайно, хоч як він намагався, але ніяк не міг стати ними на дно.
— Мовчіть! мовчіть! Ой-ой-ой-ой… — обличчя дона Козмо скривилось, кулаки стиснулись.
Але Каполіно провадив далі.
— Зауважте, це справді смішно — мало не потонути в купальні, посеред стількох людей, які нічого не помітили й не допомогли йому, бо навіть не підозрювали, що Фламініо там бореться зі смертю! І він би потонув, потонув би, Бог мені свідок, якби тринадцятирічний хлопчак — той самий Ауреліо Коста, який нині є інженером і директором сірчаних копалень Сальво в Араґоні та Комітіні, — не помітив тієї пари ніг, що відчайдушно дриґалися під водою, і не кинувся, сміючись, звільняти…
— Ага, ясно… — сказав дон Козмо. — А тепер донька…
— Донька… донька… — повторив Каполіно. — Ви ж розумієте, що Фламініо повинен був віддячити цьому хлопцеві, і він таки віддячив, у міру небезпеки, на яку наражався, і в міру страху, якого наївся. Йому сказали, що той є сином убогого вагаря на пристані, де вантажать сірку…
— Його звати Коста, авжеж, це син Леонардо Кости, — перебив його дон Козмо. — Мого приятеля. Він приїздить до мене сюди іноді в неділю з Порто-Емпедокле.
— А ви знаєте, що тепер він працює на Фламініо? — додав Каполіно. — Той забрав його з пристані й дав роботу на своєму великому сірчаному складі, що на східному березі. А синові його, Ауреліо, він вирішив забезпечити успіх в житті, не шкодуючи коштів; мало того, Фламініо забрав його до себе, виховував у своєму домі разом зі своїми дітьми, з Діанеллою і з тим іншим хлопчиком, який помер. Це нещастя теж, безумовно, призвело до того, що прихильність Фламініо до цього юнака зростала. Але, скажу я вам, прихильність ця мала межі. З тієї ж причини, з якої він не віддав би тепер свою доньку за Нінí Де Вінчентіса, він ніколи не віддав би її, я думаю, і за Ауреліо Косту, свого підлеглого. Навіть мови про це нема!
— Але ж! — вигукнув дон Козмо, знизуючи плечима. — Він такий багатий… і має тільки одну доньку…
— Е-е ні… ні… — відповів Каполіно. — Я розумію: якщо з ним щось станеться, усі його статки неодмінно потраплять до чиїхось рук, до рук зятя, ким би він не був. Але він, Фламініо, захоче добряче все зважити! Він не з тих, хто снує рожеві романтичні мрії. Може, його донька їх і снує… Причому романтичні мрії в істинному розумінні цього слова, зауважте! Бо я, маючи свої певні особливі причини, знаю про цю її справжню і таємну хворобу; Фламініо також, гадаю, знає або принаймні підозрює про це; але він, інженер Коста (чудовий юнак, зауважте! серйозний юнак, який усвідомлює своє становище і те, чим він зобов'язаний своєму благодійникові) сном і духом нічого не відає, навіть близько не уявляє собі цього. Я можу запевнити вас у цьому, адже у мене є фактичний доказ цього, доказ особистої природи. Інженер…
Тут Каполіно замовк, помітивши в кінці алеї чоловіка, який біг до них, розмахуючи руками.
— Хто це там? — запитав він, зупинившись і насупившись.
То був Марко Прéола — весь запилений, задиханий, спітнілий і втомлений до знемоги, що аж шкарпетки спадали йому на розбиті черевики.
— Приїхав! приїхав! — загорлав він, наближаючись. — Він приїхав!
— Ауріті? — запитав Каполіно.
— Так, ласкавий пане! — повторив Прéола. — Приїхав на вибори — сумнівів більше нема! Я примчав сюди спеціально з Джірдженті.
Він зняв засмальцьовану шапчину і брудним носовиком витер піт, що капав з коростявої голови.
— Мій небіж? — перепитав ошелешений і здивований дон Козмо.
Каполіно з виразом жалю на обличчі повідомив йому про відставку Фадзелло, про тиск, який чинили на нього, щоб він погодився кандидувати, а також про чутки, які ходили в Джірдженті про цей несподіваний приїзд Роберто Ауріті.
Чутки… чутки, яким Каполіно не хотів вірити з двох причин: по-перше, через повагу до Ауріті, бо він не міг припустити, що змагатиметься, непроханий, за місце, яке добровільно залишає Фадзелло. Згуртованість їхньої партії, яку представляла більшість виборців, як це видно на прикладі багатьох незаперечних фактів, залишилася непорушною навіть після відставки Джачінто Фадзелло. Інша причина була більш особистою і полягала в тому, що йому було б прикро, дуже прикро, мати за не надто загрозливого супротивника в нерівній боротьбі людину, яка, попри всі сімейні розбіжності в поглядах, усе ж була пов'язана з родиною Лаурентано, яку він шанував і дружбою з якою пишався. Ні, ні — він воліє вважати, що Ауріті приїхав у Джірдженті лише для того, щоб знову побачити матір і сестру.