— Що ви таке кажете, пане адвокате? — вибухнув Марко Прéола, струснувши собі з пліч довгу, марудну промову, якою Каполіно спідтиха хотів продемонструвати свою політичну позицію. — Але ж на вокзалі його зустрічали четверо негідників, студенти Технічного інституту! і сюди з'їхалася вся мафія і всі масони на чолі з Ґвідо Верóнікою та Джамбаттістою Маттіною! Кажу вам, більше нема жодних сумнівів! Він приїхав на вибори.
Поки Каполіно і Прéола сперечалися між собою, очі, ніс і рот дона Козмо мінилися у дуже своєрідній міміці: вони мружилися, морщилися, кривилися… Живучи в усамітненні, завжди занурений у роздуми про вічне, споглядаючи зірки, море внизу або знелюднілі поля навколо, тепер, під зливою всіх цих дрібних новин, він почувався так, ніби його жалили численні набридливі комахи.
— Господи! Господи! Це неможливо… Скільки дурниць…
— Що ж, з вас тепер келих вина, доне Козмо, — вигукнув Марко Прéола на завершення. — Ваша милість повинна зробити мені ласку і вділити келих вина. Я геть охляв! Оббігав увесь Джірдженті, щоб знайти нашого любого пана адвоката; мені сказали, що він тут, у Вальсанії, і я негайно помчав пішки через квартал Спіна-Санта. Погляньте-но на мене! Моє горло просто палає.
— Ідіть на віллу, там поп'єте, — відповів йому дон Козмо.
— А там часом нема Мортари? — запитав Прéола. — Я його боюсь… — додав він, сміючись. — Він стріляв у мене, ще рік тому… Каже, нібито я приходив сюди у маєток полювати на його голубів. Слово честі, доне Козмо, це неправда! Я приходив полювати на горлиць. Можливо, іноді я міг помилитися, точно не скажу. Стріляю — і враз чую постріл у відповідь… Ціле щастя, що я одразу обернувся. Бах! Град дробу по сідницях… Присягаюсь вам, доне Козмо, якби не повага до родини Лаурентано… У мене теж була дубельтівка, і я, слово честі, вистрілив би…
З кінця алеї почувся звук брязкалець. Троє чоловіків, які, розмовляючи, підійшли до вілли, обернулися, щоб подивитися. Каполіно гукнув:
— Нінí! Нінí! А ось і екіпажі! Вони ідуть!
Нінí поспішив вийти з вілли, вийшли також слуги, донна Сара Алаїмо і покоївка, які вже подружилися між собою.
То були два кабріолети «вікторія». У першому їхав дон Фламініо з донькою, у другому — його божевільна жінка з двома доглядальницями. Дон Козмо очікував побачити, як із котрогось екіпажа висідає донна Аделаїда, братова наречена, та його спіткало розчарування. Нінí Де Вінчентіс не наважився ступити крок вперед і запропонувати руку Діанеллі. З неспокійним серцем і затуманеними від хвилювання очима, Нінí спостеріг її змарніле обличчя, дуже бліде під густою дорожньою вуаллю, і лиш провів поглядом, коли вона, спираючись на руку Каполіно, закутана у важку пелерину, повільно, мов стара жінка, підіймалася сходами серед улесливих привітань донни Сари Алаїмо.
Донна Вітторія, насилу зійшовши з екіпажа через свою непомірну огрядність, стояла між двома доглядальницями; на її широкому блідому обличчі, обрамленому скромною чорною шаллю, застиг нерухомий погляд — мертвий, порожній. Вона трохи задовго дивилася на дона Козмо; тоді розтулила свої м'ясисті, безбарвні губи в похмурій посмішці і сказала, кланяючись:
— Пане настоятелю!
Одна з доглядальниць взяла донну Вітторію за руку, а дон Козмо, ставши поруч із Сальво, засмучено примружив очі. Нінí пішов услід за божевільною.
— Дякую, — сказав Фламініо Сальво, міцно тиснучи руку дона Козмо. — Більш нічого вам не скажу.
— Ні, ні… — поспішно відповів Лаурентано, все ще зворушений смутним видовищем. Раптом він відчув глибоку жалість до цього чоловіка, який, наділений такою вартою заздрості могутністю, звірив йому у цьому рукостисканні всю глибину свого нещастя.
Розділ третій
— Сюди, сюди, прошу за мною, — сказав добродієві, що йшов за ним, старий камердинер, ступні якого були вивернуті назовні, тому його зігнуті коліна під час ходи хиталися туди-сюди.
Вони пройшли по м'яких запорошених килимах через три необжиті кімнати поспіль, у кожній з яких слуга мимохідь відчиняв віконниці старих, пофарбованих у зелений колір вікон. Кімнати, однак, залишалися в гнітючій напівтемряві — і через важкість портьєр, і через те, що сам будинок був низький, а будівлі навпроти нависали над ним, затуляючи денне світло. Відчинивши віконниці, камердинер дивився на кімнату і зітхав, ніби кажучи: «Бачите, які тут гарні речі? А тим часом вигляду зовсім не має!»