Отак вони дійшли до зали в глибині, похмурої й урочистої, стелю якої розділяла на частини позолочена рельєфна ліпнина.
Добродій дістав з елегантного гаманця візитівку з гербом, загнув один її край і простягнув слузі, який, кивнувши на двері в залі, сказав:
— Хвилинку. Там кавалер Прéола.
— Прéола батько?
— Син.
— Хіба він кавалер?
— Для мене, — відказав старий, глибоко кланяючись і приклавши руку до грудей, — усі мої господарі — кавалери!
Виходячи з кімнати на своїх вивернутих ногах, він нишком прочитав на візитній картці: Кавалер Джан Баттіста Маттіна.
(Отже, він, схоже, справжній кавалер.)
Маттіна стояв, замислившись, посеред зали; відтак роздратовано знизав плечима, тоді неуважно озирнувся навколо, побачив на протилежній стіні дзеркало і підійшов до нього. У цьому величезному похмурому дзеркалі його відображення постало перед ним, мов привид; і його на мить охопило невиразне хвилювання.
Від усіх меблів, від килима, від штор віяло особливим духом старих будинків, запахом життя, що зів'яло через покинутість. Немов подих інших часів. Маттіна знов озирнувся навколо, чомусь стурбований мовчазною нерухомістю цих старих предметів, які невідомо скільки років пролежали тут без використання, і підійшов до дзеркала ближче, щоб розглянути себе уважніше; повільно рухаючи головою, він підкрутив аж до втомлених очей кінчики густих, чорних завдяки спеціальному засобові вусів, що контрастували з передчасно посивілим волоссям, яке надавало серйозності його смаглявому обличчю. Раптом рот його широко роззявився й зсудомився в дуже довгому позіхові, а коли він уривчасто видихнув, обличчя його скривилось, набувши виразу огиди й нудьги. Він уже збирався було відвернутись від дзеркала, коли, скосивши очі, побачив на полиці чимало акуратних купок деревного пилу, розташованих майже по-мистецькому, і нахилився, з цікавістю розглядаючи їх. Шашіль попрацював непогано, та, схоже, ніхто його праці не оцінив… Але плід цієї праці тут, як на долоні, немов промовляє: «Зроблено. Забирайте геть!» Він простягнув руку до однієї з тих купок, узяв дрібку і потер між пальцями. Нічого! Навіть пил розсіявся… Вдивляючись у пучки своїх вказівного і великого пальців, Маттіна відійшов і сів у зручний фотель поруч із канапою. Сідаючи, він трохи похитав ним, ніби перевіряючи на міцність.
— Навіть пилу не лишилося… Нічого!
Скривившись, він узяв з маленького круглого столика перед канапою альбом, на першій сторінці якого був портрет господаря, каноніка Аґрó.
Маттіні завжди здавалося, що канонік Помпео Аґрó має дивну схожість з птахом, назву якого він не міг пригадати. Звичайно, широкий біля основи і гострий на кінчику ніс витягнувся на його обличчі, мов дзьоб. Але саме в маленьких сірих рухливих очах під високим і вузьким чолом зосередилась вся хитрість, вся витончена й чіпка підступність, якою славився Аґрó.
Маттіна вдивлявсь у це обличчя, наче хотів розгледіти в його рисах причину запрошення, що його він отримав напередодні увечері. Чого, власне, міг хотіти від нього Аґрó? Чи справжнім був розрив цього родовитого каноніка з клерикальною партією, який спричинив таке обурення в їхніх краях, а чи це було радше спланованим, підступним кроком, щоб втертися в довіру Ауріті, проникнути в табір супротивника й розладнати всі його плани? Ех, хіба можна довіряти лисиці… І та таємна бесіда з Прéолою… Може, все це якась пастка?
Він звів очі і знов озирнувся; мовчазна нерухомість цих старих, непотрібних і неживих предметів знову пробудила у ньому тривогу, ніби тепер, коли він виявив їхні недоліки, вони стежили за ним ще більш вороже.
Через усі три суміжні кімнати він чув голос старого слуги, який повторював:
— Сюди, сюди, прошу за мною.
Він відклав альбом і глянув у бік дверей.
— О! Верóніка…
— Любий Тітто, — відповів Ґвідо Верóніка, зупинившись посеред салону.
Він зняв окуляри й протер їх хустинкою, яку тримав напоготові в другій руці; примружив вкрай короткозорі очі, вказівним і великим пальцями незграбної руки потер собі перенісся, на яке занадто тиснули окуляри; тоді нахилився і сів на фотель навпроти Маттіни; але Маттіна підвівся, взяв його під руку і тихо мовив:
— Зачекай, хочу тобі дещо показати…
Він підвів його до полиці й показав усі ці купки пилу.
Верóніка, не розуміючи, на що він має дивитися, через свою короткозорість нахилився так, що майже торкнувся носом полиці.
— Шашіль? — сказав він, не надаючи цьому ніякого значення, лиш холодно подивився на Маттіну, ніби запитуючи, навіщо той йому це показав, і пішов сісти собі у фотель.