Донна Катеріна Ауріті, з дому Лаурентано, жила зі своєю дочкою Анною, також удовою, та онуком у похмурому старому будинку трохи нижче від абатства Бадіа-Ґранде.
Будинок належав Мікеле Дель Ре, чоловікові Анни, який не зумів більше нічого залишити у спадок своїй молоденькій вдові і єдиному синові Антоніо, якому тепер було близько вісімнадцяти років.
Туди можна було дістатися вузькими, спадистими, східчастими провулками, кепсько брукованими, часто брудними, де витала суміш неприємних запахів, що доносилась з темних, мов печери, майстерень, у яких виготовляли здебільшого макарони, розвішані там для просушування на жердинах та козлах, та з халуп убогих жінок, які цілими днями просиджували біля дверей, дивлячись о тій самій порі на тих самих людей і чуючи звичні сварки, що спалахували від дверей до дверей між двома чи й кількома язикатими кумасями через їхніх дітей, які, граючись, виривали одне одному жмуток волосся або набивали собі на голові ґулі. Єдиною різноманітністю, яка траплялась там час від часу, була процесія, що несла святі дари вмирущому: священник під балдахіном, дзенькіт дзвіночків, хор побожних жінок:
Коли після всього лише трьох років шлюбу помер її чоловік, Анна Ауріті також майже померла для світу. Від того дня, коли трапилось нещастя, вона жодного разу не виходила з дому, навіть на недільну месу, і більше ніколи нікому не показувалася, навіть крізь вікна, яких ніколи не відчиняли повністю. Лише монахині з Бадія-Ґранде, визираючи крізь решітчасті ґрати, могли бачити її згори, коли вона виходила ввечері подихати повітрям у невеличкий висячий садок, що притулився до похмурої височенної споруди абатства, колишнього старовинного баронського замку родини К'ярамонте. Монахині ці, звісно, не мали жодних заздрощів до неї, такої ж самітниці, як і вони. Як і вони, Анна завжди одягалася в чорне — одежа її була навіть скромніша від їхньої; як і вони, під чорною шовковою, зав'язаною на підборідді хусткою вона ховала волосся, хоч і не підстрижене, але й не укладене в зачіску, а ледве скручене у два пасма і закріплене на потилиці — те саме прекрасне, пухнасте каштанове волосся, яке колись, майстерно укладене, надавало такої витонченості її блідому, лагідному, дуже милому обличчю.
З 1860 року, з дня героїчної загибелі свого чоловіка в Мілаццо, донна Катеріна незмінно поділяла зі своєю донькою це усамітнення, також одягаючись у чорне. Цій строгій худорлявій жінці не був властивий вираз журливої покірності долі, як її доньці. Постійно притлумлювана гординя, неймовірні жертви і твердість вдачі, завдяки якій донна Катеріна ніколи не гнулася перед найжорстокішими випробуваннями долі, настільки змінили риси її обличчя, що від колишньої краси не залишилося й сліду. Ніс подовжився, загострився і насунувсь на зів'ялі вуста, які подекуди западалися через втрату кількох зубів; щоки ввалилися, підборіддя випнулося. Але про руйнування цього обличчя свідчили насамперед очі під густими чорними бровами: повіки обм'якли — одна більше, друга менше; і повільний, з поволокою сильного занепокоєння погляд того ока, яке було заслонене повікою більше, ніж інше, надавав цьому тьмяному обличчю жахливого вигляду болісної воскової маски. Утім, волосся її далі було чорним і блискучим, аж здавалось насмішкою долі, бо ще більше увиразнювало потворність її рис, спростовуючи думку, що від страждань людина сивіє. Чого тільки не пережила донна Катеріна Лаурентано — навіть голод, хоч народжена вона була в розкоші, вихована й випещена серед пишноти княжого дому. Голоду вона зазнала, коли після приборкання революції 1848 року, у вісімнадцятирічному віці, їй довелося їхати на заслання до П'ємонта разом зі своїм новонародженим первістком Роберто та чоловіком, виключеним, як і сорок троє інших очільників, з-поміж тих, на кого поширювалась амністія, і засудженим до конфіскації нечисленного майна. Її батько, дон Джерландо Лаурентано, який теж належав до тих сорока трьох виключених, запропонував їй поїхати з ним на Мальту, до місця його заслання, але за умови, що вона назавжди покине Стефано Ауріті. І що вона? Вона з презирством відмовилася і з іще більшим презирством зреклася милостині від свого брата Іпполіто, який разом з кількома іншими негідними представниками сицилійської знаті поїхав у Палермо на поклін до Сатріано і домігся повернення конфіскованого у його батька майна. Потім подалася з чоловіком до Турина, де вони обоє, безпомічні й немов сліпі, жебрали на хліб заради сина. Ніхто з вигнанців, сицилійських банітів, які втекли туди, спочатку не хотів вірити, що вона, жінка такого знатного роду, єдина дочка князя Лаурентано, нічого не привезла із собою і не отримала ніякої допомоги від своєї родини. Тож коли Стефано Ауріті відчайдушно шукав бодай якоїсь незначної посади, яка дала б йому хліб, — лиш хліб для його дружини і для нього самого — дорогу йому заступали його власні товариші по нещастю. Потім донна Катеріна тяжко захворіла і п'ять місяців пролежала в лікарні, куди її нарешті з милосердя поклали після нескінченних поневірянь, а малого Роберто так само з милосердя взяли на виховання в притулок. Товариші Стефано Ауріті по вигнанню нарешті опам'яталися, їх охопило співчуття, і вони взялися наввипередки допомагати. Вийшовши з лікарні, жінка отримала звістку, що її батько, дон Джерландо Лаурентано, добровільно помер у Бурмулі від отрути. Про дванадцять років, які вона провела в Турині до 1860 року, донна Катеріна зберегла невиразні, плутані спогади, немов про життя, якого насправді вона не прожила, а радше уявила собі в дивному і жорстокому сні, у якому, однак, проскакували також деякі радісні образки та щасливі моменти палкого патріотичного ентузіазму. Одначе в її серці невитравно закарбувався момент пробудження від цього сну: коли вона отримала звістку, що Стефано Ауріті, який із заледве 12-річним сином вирушив з Кварто