Уже два дні, відколи Роберто приїхав до Джірдженті, цей бурхливий потік жорстоких спогадів, гірких докорів і гордовитих звинувачень лився з терпких вуст донни Катеріни Ауріті. Дивлячись тьмяним поглядом крізь примружені повіки на сина, вона виливала зі свого серця всю ту гіркоту, яка накопичилась за стільки років, увесь той біль, яким упивалася й труїлась її душа.
— На що ти сподіваєшся? Чого хочеш? — питала вона його. — Навіщо ти сюди приїхав?
І Роберто Ауріті, уражений люттю матері, похмуро мовчав, схиливши голову й заплющивши очі.
Йому було сорок три роки; він був уже лисий, але бадьорий, обличчя його було обрамлене густими, майже з'єднаними разом чорними бровами і короткою чорною борідкою. Він стояв пригнічений і прикро вражений, мов слабкий дітвак перед матір'ю, яка, хоч і вельми знесилена болем та роками, зберегла чимало енергії і такий гордий дух. Він почувався справді переможеним. Дух його після занадто напружених зусиль ранньої юності потроху малів супроти нової, брудної війни, війни за наживу, війни за негідне здобуття посад. Роберто теж попросив посаду, не для себе, а для свого брата Джуліо, і отримав її в міністерстві фінансів. Він покладався на мізерний, непевний дохід від свого фаху адвоката, але саме через цей дохід його сумління не було повністю спокійним, і не тому, що Ауріті не вважав його заслуженою винагородою за свою працю і старання, а тому, що більшість судових справ надходили до нього через друзів, сицилійських депутатів, зокрема Коррадо Сельмі, і в деяких випадках він підозрював, що виграв їх не так завдяки власній вправності, як через їхнє недоречне і небезкорисливе втручання. Але після смерті свого свояка Мікеле дель Ре Роберто мав на утриманні матір, овдовілу сестру і небожа в Джірдженті; до того ж у Римі він уже кілька років не жив самотньо. Хоч мати і знала про те, що в Римі він живе з жінкою, до якої давні упередження й пуританська суворість звичаїв не дозволяли їй ставитися з повагою; донна Катеріна ніколи й словом не згадала синові про неї, але він відчував, що в її материнському серці таїться пекуче несхвалення, ще один докір, — несправедливий, на його думку, — який мати не виказувала йому, щоб не принизити, щоб не поранити його ще більше. Але, можливо, у такі моменти донна Катеріна навіть не думала про це, з невтомним запалом виливаючи перед сином — разом зі скорботними родинними спогадами — свої сумні міркування про жалюгідне становище країни. І саме під час одного з таких звірянь її й застали канонік Помпео Аґрó з Маттіною.
Жвава привітність, з якою Роберто Ауріті зустрів його, дала Аґрó зрозуміти, що він ще не знає про публікацію тієї мерзенної статті. Він представив Маттіну, засвідчив свою повагу матері.
Донна Катеріна почекала, поки друзі обміняються першими люб'язностями і висловлять свою радість від того, що знову побачилися після стількох років, а тоді звернулася до Аґрó: