— Заради Бога, монсеньйоре, скажіть йому ще й ви, адже ви йому щирий друг. Ми тут усі свої. Цей добродій теж нам друг, якщо його привели сюди ви. Я хочу переконати свого сина не брати участі в цій боротьбі.
— Мамо… — благально протягнув Роберто із журливою посмішкою.
— Так, так, — наполягала мати. — Хай скажуть вони. Що зробив Роберто і чому, в ім'я чого він сьогодні просить людей проголосувати за нього? Можливо, в ім'я всього того, що він робив замолоду, в ім'я свого загиблого батька, в ім'я тих жертв і тих святих ідеалів, заради яких було принесено ці жертви і вистраждано ці муки? Та він зробить із себе посміховисько!
— О ні, чому ви так кажете, донно Катеріно? — спробував перебити її канонік Аґрó, підносячи руку до грудей, немов уражений в саме серце. — Не кажіть так.
— Посміховисько! Посміховисько! — ще більше розпалювалась вона. — Ви добре знаєте, чим ці ідеали обернулися для сицилійського народу! Що це йому дало? Як з ним повелися? Гнобили, переслідували, покинули напризволяще і зневажали! Ідеали сорок восьмого і шістдесятого? Але всі старі люди тут волають: Раніше було краще! Раніше було краще! І я теж так волаю, знаєте? Я, Катеріна Лаурентано, вдова Стефано Ауріті.
— Мамо! Мамо! — благав Роберто, затуляючи руками вуха.
Але мати наполягала:
— Так, сину, бо раніше у нас принаймні була надія, яка підтримувала нас там, у Турині, серед усіх тих нещасть, про які ти знаєш і про які не знаєш… Тепер ніхто й чути про це не хоче, повір мені. Надто дорого коштували ці ідеали, і тепер годі! Повертайся до Рима! Не хочу, не можу погодитись з тим, що ти приїхав сюди в ім'я уряду, який нами править. Ти не крав, сину, ти не причетний до всіх тих несправедливостей і беззаконь, які чинять тут під захистом префектів та депутатів, ти не потураєш зарозумілості місцевих клік, які так само загиджують повітря наших міст, як малярія — наші села! То навіщо? На яких підставах тебе мали б обрати? Хто тебе підтримує? Кому ти потрібен?
У цей момент увійшов Ґвідо Верóніка, який привів себе до ладу й заспокоївся. Після бійки він пішов у готель, щоб переодягнутися, і залишив там записку, що якщо хтось питатиме його, то він повернеться о третій. Аґрó і Маттіна одразу ж дали йому очима зрозуміти, що Роберто нічого не знає. Донна Катеріна Ауріті підвелася, намагаючись спонукати сина відмовитися від допомоги уряду, яка в будь-якому разі нічого б не змінила в майбутній боротьбі, і натомість прийняти цей виклик від імені пригнобленого острова. Йому, звісно, не перемогти, але поразка принаймні не була б такою ганебною і послужила б для уряду наукою.
— Побачите, — підсумувала вона. — Тут неважко пророкувати: не мине й року, як ми станемо свідками не одного кровопролиття.
Ґвідо Верóніка виставив вперед свої опецькуваті руки.
— Заради Бога, ласкава пані, заради Бога, не кажіть такого, це жахливо звучить з ваших уст! Так говорять підбурювачі, які мимоволі підіграють клерикалам! Даруйте, каноніку, але так воно і є! Кілька честолюбних негідників, які сіють розбрат, щоб приступом здобути муніципальні та провінційні ради, і навіть парламент; ще кілька підлих ворогів Вітчизни, які мріють про відокремлення Сицилії під англійським протекторатом, як це сталося з Мальтою! А ще є Франція, наша люба латинська сестра, яка підливає олії у вогонь і надсилає гроші, щоб завтра скористатися з якогось розбійницького заколоту, під'юджуваного мафією!
— Невже?! — вибухнула донна Катеріна, яка заледве стримувала себе. — Це так ви себе втішаєте? Це все наклеп, звичайнісінький наклеп, який повторюють міністри, підтакуючи префектам і місцевим вождям-тиранам, щоб замаскувати тридцять з гаком років безгосподарності! Тут голод, шановний пане, голод по селах та на сірчаних копальнях; латифундії, феодальна тиранія так званих «капелюшників», муніципальні податки, які висмоктують останню кров з людей, що ті навіть не можуть купити собі хліба! Замовкніть! Замовкніть!
Ґвідо Верóніка нервово посміхнувся, розводячи руками; тоді повернувся до Роберто:
— Послухай… (з вашого дозволу, ласкава пані!) Мені потрібен твій шифр, щоб відправити термінову телеграму до Рима.
— Ага, так, молодець! — вигукнув канонік Аґрó, оговтавшись від болісного задубіння, у якому він перебував під час бурхливої промови донни Катеріни.
Роберто пішов по шифр. Розмова між трьома друзями і старою добродійкою затихла; відтак Аґрó, щоб порушити болісну мовчанку, зітхнув: