— Звичайно, становище в нашій бідній країні вельми сумне!
І розмова потроху відновилася, але вже без запалу. Троє друзів мали між собою таємну домовленість, до того ж вони були роздратовані і стривожені тією ганебною статтею; вони знай обмінювалися поглядами і хотіли б залишитися ненадовго наодинці, щоб домовитися про те, як краще підготувати Роберто. Але донна Катеріна нікуди іти не збиралася.
— Ви не знаєте, — запитав її Ґвідо Верóніка, — чи Коррадо Сельмі написав Роберто, що приїздить?
— Він таки приїде, не сумнівайтеся, — відповіла вона, з гірким презирством хитаючи головою.
— Я думав про це, — тихо сказав Верóніка до Аґрó і Маттіни. — Тим краще, якщо він приїде. Я навіть надішлю йому телеграму, щоб він приїхав негайно, заради мене, розумієте? Тоді Ландо… тихіше, ось і Роберто.
Але то був не Роберто — до кімнати натомість увійшов високий, щуплий молодик; закріплене на переніссі пенсне, сполучаючи докупи густі брови, надавало йому виразу понурого, жорсткого завзяття. То був Антоніо дель Ре, його небіж. Його обличчя, зазвичай дуже бліде, цієї миті було вощаного кольору.
— Ви читали статтю в «Емпедоклі»? — запитав він, губи його і ніс тремтіли.
Канонік Аґрó з Маттіною негайно підняли руки, щоб не дати йому продовжити.
— Проти Роберто? — спитала донна Катеріна.
— Проти дідуся! — схвильовано відказав юнак. — Брудом його облили! І тебе теж!
— Гидота! Яка гидота! — вигукнув Аґрó. — Заради Бога, не кажіть нічого бідолашному Роберто!
— Він вже її читає, — зневажливо сказав небіж.
— Ні! Ні! — закричав Аґрó, підводячись. — Господи Боже, його треба зупинити! Ці негідники вже отримали від нашого Верóніки научку, на яку заслужили! Заради Бога, йдіть до нього, донно Катеріно, йдіть… Як необачно, як необачно, о мій хлопчику!
Донна Катеріна кинулася туди, але запізно. Роберто Ауріті, нічого не знаючи про те, що щойно зробив Верóніка, зблід, обличчя його скривила судомна посмішка, і він, нічого не бачачи, побіг до редакції тієї газетки, розташованої біля Порта Атенеа. Там він застав партійних лідерів на чолі з Фламініо Сальво, які зібралися, щоб одразу після нападу проголосити кандидатуру Іньяціо Каполіно. Старому швейцарові, який стояв на варті в маленькому передпокої перед скляними дверима приміщення редакції, він сказав, — з тією ж посмішкою — що з редактором хоче поговорити Роберто Ауріті. У редакційній кімнаті раптом запала тиша, а потім до вух Роберто долетіли схвильовані слова:
— Ні, панове! Піду я, це моя справа, я написав статтю, і я відповідатиму за неї!
Роберто навіть не глянув, хто вийшов йому назустріч: він кинувся на нього, мов той звір, підняв його і з такою силою жбурнув об двері, що вони тріснули й розлетілись на друзки зі страшним гуркотом і дзенькотом розбитого скла.
На ґвалт, що долинав із редакції, звідусюди збіглися люди. За мить сюди ж примчали Верóніка, Маттіна і небіж Дель Ре.
Посеред галасливої тисняви із закривавленим обличчям і ножем у руці стояв і люто відбивався, репетуючи, Марко Прéола:
— Відпустіть мене, хай йому біс, відпустіть! Якщо зараз дасте йому піти, я вб'ю його потім! Відпустіть мене! Відпустіть мене!
Розділ четвертий
У дальньому кінці вестибюля, серед лаврів і пальм, на тлі великих вітражних дверей стояла коштовна безголова статуя Венери Уранії, відкопана в Колімбетрі на тому самому місці, де тепер розташована вілла, і здавалося, що підняла вона руку перед ідеальним, ледь нахиленим обличчям, яке відразу ж уявлялося кожному, хто милувався нею, так, ніби воно було там насправді, не від сорому через свою наготу, а щоб не бачити тих вельми дивно вбраних чоловіків, вишикуваних навколішках на порозі каплиці, що видніла праворуч, — була то бурбонська сотня капітана Шаралли. Меса вже закінчувалася. Усередині каплиці, що виблискувала мармуром і ліпниною, був лише князь дон Іпполіто: заглиблений у молитву, він стояв навколішках на позолоченій і вкритій адамашком клячальниці перед вівтарем; трохи далі клячав Лізі Прéола, його секретар; ще далі — прислуга: економка і дві молоденькі покоївки. Слуги-чоловіки мусили задовольнятися тим, що слухали месу на притворі; лише Ліборіо, улюбленому лакеєві князя, у коротких штанях і шовкових панчохах, було дозволено стояти біля входу, більше всередині, ніж зовні; і Шаралла вважав це справдешньою несправедливістю з боку Прéоли. Як капітан, він вважав себе гідним сидіти принаймні поруч із самим Прéолою, якщо не відразу за князем. Ні, відкрито він на це не скаржився, з обачності, але іноді його таки брала злість! І він зізнавсь у цьому гріху заздрості донові Лаґайпі, який щонеділі приїжджав до Колімбетри служити месу.