— Катеріна, — пробурмотів він, зупинившись, й інстинктивно простягнув до неї руки, хоча й відчував, що вона тепер йому чужа, геть незнайома.
Вона не ворухнулась, а далі стояла там, посеред салону, гордовита, застигла в муках очікування; її воскове, напружене обличчя виділялося на тлі глибокої жалоби, а очі були заплющені. Вона чекала, поки брат підійде, і ледь торкнулася його руки своїми крижаними пальцями, дивлячись на дона Іпполіто затуманеними втомою і скорботою очима. Майже наполовину вони були приховані повіками — одне більше, друге менше.
— Сідай, — сказав брат, опустивши очі, дещо несміливо, вказуючи на диван і крісла біля стіни ліворуч.
Вони довго сиділи, обоє неспроможні говорити, і тиша аж бриніла від сильних, бурхливих емоцій. Дон Іпполіто заплющив очі. Сестра його, кілька разів ледве придушивши ридання, що підступали до горла, нарешті промовила хрипким голосом:
— Роберто тут.
Дон Іпполіто здригнувсь; він знову розплющив очі і, сам того не бажаючи, обвів ними кімнату, наче, загубившись серед бурхливих спогадів, боявся якоїсь засідки.
— Не тут, — провадила далі донна Катеріна з холодною, гіркою, ледь помітною посмішкою, — не у твоїх володіннях. А в Джірдженті, ось уже два дні.
Дон Іпполіто, насупившись, кілька разів кивнув головою, щоб показати їй, що він це знає.
— І я знаю, навіщо він приїхав, — додав він похмурим голосом; відтак підняв голову і з болем глянув на сестру. — Що я міг би…
— Нічого… ох, нічого, — поспішила відповісти йому донна Катеріна. — Я хочу, щоб ти боровся з ним, скільки стане сил. Не вистачало ще, щоб ти також підтримав його і щоб він виграв вибори з допомогою ще й ваших голосів!
— Ти ж добре знаєш… — намагався пояснити їй брат.
— Знаю, знаю, — різко зупинила його донна Катеріна, махнувши рукою. — Але борися з ним, Іпполіто, не з ножем у руці, не розкопуючи могили, мов ті гієни, не чинячи наругу над священними гробницями, з яких можуть повстати мерці і налякати вас до смерті.
— Заспокойся, заспокойся, — сказав дон Іпполіто, простягаючи до неї тремтячі руки не так на знак протесту, як для того, щоб втихомирити цю трагічну, розбурхану тінь, що залишилась від його сестри. — Не розумію тебе…
— Це аж руки обпікає, — сказала донна Катеріна, кидаючи на столик перед диваном зіжмаканий примірник «Емпедокла».
Дон Іпполіто взяв газету, розгорнув її й почав читати.
— Отакою брудною зброєю… Проти небіжчика… — шепотіла донна Катеріна, поки брат читав.
Вона важко дихала, спостерігаючи, як брат читає і як на його обличчі з'являється огида, спричинена прочитаним.
— Роберто, — продовжувала вона, — пішов до редакції цієї газети. Там до нього вийшов автор статті, син, як мені сказали, одного з твоїх… тутешніх попихачів, Прéоли. Роберто схопив його і швиргонув об двері. Йому вирвали цього журналіста з рук… Тепер Марко Прéола озброївся ножем (і витягнув його з піхов!), погрожуючи вбити Роберто; сьогодні вранці його бачили, як він ховався у засідці біля мого дому. Але я не боюся його, я лиш боюся, що Роберто знову скомпрометує себе і знов забруднить собі руки… Це так ви з ним боретеся?
Дон Іпполіто, який, все ще читаючи, стривожено слухав цю історію, від цього останнього запитання здригнувся, обурившись, наче сестра вдарила його по обличчю, поставивши в один ряд з мерзотником, який написав статтю.
Він гордовито підвівся на ноги, але одразу ж стримався й натиснув на дзвінок. Тоді звелів Ліборіо, який тут же з'явився на порозі:
— Прéолу до мене!
Незабаром після цього до кабінету увійшов старий секретар. Згорблений, догідливий, він ішов майже поповзом, немов його загнали туди батогом. На ньому була широка, важка шинеля. З-під низького, надто широкого коміра стирчала його велика, голомоза, кістлява і безборода голова, схожа на голову оббілованого теляти.
— Ваша світлосте… ваша світлосте…
— Негайно пошли до Джірдженті по свого сина, — наказав князь. — Нехай тут же приїжджає сюди! Я мушу з ним поговорити.
— Ваша світлосте, дозвольте мені сказати, — наважився вимовити Прéола, ще дужче згорблений і скривлений, тримаючи одну руку на грудях, а на почервонілому його черепі набрякли вени, — дозвольте мені вашій ясновельможній сестрі уклінно…
— Годі, годі! — сухо вигукнув князь. — Я знаю, що маю сказати твоєму синові. Або ні, послухай мене! Надто він уже мені огидний, не хочу його бачити, ані говорити з ним. Передай йому, що, якщо він ще раз посміє показати свою мерзотну пику в Джірдженті, ти опинишся на вулиці: я прожену тебе тут же! Зрозумів?