— Так, — підскочив той, наче його вдарило струмом. — Сьогодні вранці я хотів було приїхати сюди сам. Але його преосвященство каже: ні, краще буде, якщо поїдеш зі мною. Це серйозна справа, вельми серйозна…
— Що ж, послухаймо, — сказав князь, жестом запрошуючи його сісти в очеретяне крісло на терасі.
Де Вінчентіс незграбно нахиливсь, щоб подивитися, де це крісло; відтак, сівши й схопившись сухими, гачкуватими пальцями за бильця, вигукнув:
— Доне Іпполіто, все пропало! Все пропало!
— Та ні… зовсім ні… — спробував заперечити монсеньйор, простягаючи руку, обтяжену єпископським перснем.
— Пропало, монсеньйоре, дозвольте мені сказати! — відповів Де Вінчентіс, і його рожеві запалі щоки набули синюшного кольору. — І причиною цієї руїни є мій брат Нінí! Він пішов до… до…
Єпископ знову застережливо підняв руки; Де Вінчентіс вчасно помітив це й оговтався. Але князь вже все зрозумів.
— До Сальво, — тихо промовив він. — Я знаю, що ви йому відступили…
— Нінí! Нінí! — заскиглив Де Вінчентіс. — Маєток Прімосоле… Нінí! Це він йому його віддав… Я нічого не знаю, нічогісінько; тицяюся в потемках, мов сліпий… А він ще більший сліпець, ніж я, — божевільний, закоханий дурень… І що на це сказати? Щодо Прімосоле, то нехай… Нехай! Я на ньому хрест поставив… хоча… хоча заплачено було за сам тільки маєток, розумієте, і то так, що аж смішно…
— Як це? Чому? — знову перебив монсеньйор, прибравши серйозного вигляду.
— Та насправді мені плакати хочеться! — не залишився в боргу Де Вінчентіс, який уже втратив самовладання. — Розумієте? Вісімдесят п'ять тисяч лір, і вілла на додачу! Вілла моєї матері, там…
І вказав рукою на схід, поза урвище Спероне, на найвищий пагорб, відомий як Говірка Вежа, але формою схожий на лежачого лева, гриву якого становив густий гай оливкових дерев.
— Сорок дві тисячі, — вів далі він, — пішло за прострочені векселі, а решта — зникло, розлетілося менш ніж за два роки? Куди? І тепер я дізнаюся, що йдеться вже про те, щоб віддати Сальво також землі маєтку Міліоне. А що нам залишається? Борги перед Сальво… інші борги… Я знаю, чув… ви, кажуть, збираєтеся одружитися з його сестрою… донною Аделаїдою…
— А це тут до чого? — запитав приголомшений князь, з болем дивлячись на монсеньйора Монторо.
— Мої вітання, повірте, я вас із цим вітаю… — одразу ж додав Де Вінчентіс, червоний мов рак. — Але нам кінець!
І він підвівся, щоб не було видно сліз під окулярами в золотій оправі.
Дон Іпполіто знову зиркнув на єпископа, нічого не розуміючи.
— Я вам все поясню, — сказав монсеньйор поважним тоном, роздратований непослухом юнака, і опустив свої водянисті, випуклі очі, з тонкими, мов лушпиння цибулі, повіками.
— Я все поясню. Я знаю, що Фламініо Сальво вже подарував своїй сестрі землі Прімосоле і готовий подарувати їй, коли прийде час, також землі маєтку Міліоне. Мене засмучує спосіб, яким це висловив наш Вінченте, адже… адже не можна так говорити про вельми шанованих людей, які — можливо, непомітно для нас самих — чинять нам на благо.
Почувши останні слова єпископа, Де Вінчентіс, який стояв спиною й витирав очі, обернувся.
— Благо?
— Так, сину мій. Ти не можеш цього зрозуміти, бо, на жаль, ніколи не дбав про власні справи. Тепер ти бачиш, що щось не так, і відчуваєш потребу звинуватити когось, але не маєш слушності; краще подумати, як це виправити. Хіба ти не по це сюди приїхав?
Де Вінчентіс, який через хвилювання все ще не міг говорити, кілька разів кивнув головою.
— Краще буде, — продовжив монсеньйор, — якщо ти спустишся вниз, у музей — з вашого дозволу, князю. А я поясню, чого ти хочеш.
Дон Іпполіто підвівся і запросив Де Вінчентіса йти за ним; відтак, піднявшись сходами, він передав його Ліборіо, якому вручив ключ від Музею, і повернувсь до єпископа. Побачивши князя, той зітхнув і потрусив з'єднаними долонями.
— Двоє нещасливців, він і його брат! Запевняю вас, князю, Фламініо Сальво ставився до них, як справжній друг. Тут не йшлося про жодне… лихварство, заради Бога, ні в якому разі; без жодних відсотків він спочатку позичив їм дуже значні суми; потім вони самі запропонували йому землю, з якою він, банкір, що веде комерцію, як ви розумієте, навіть не знає, що робити, — інший кредитор виставив би землю на публічні торги, щоб отримати свої гроші назад. Натомість він показав себе добрим другом і далі тримає касу відкритою для обох братів, які, знай, витрачають і витрачають… не знаю, як і на що… але треба сказати, що вони, бідолахи, вельми порядні, дуже, дуже хороші юнаки, та мізків їм бракує. Одне слово, вони справді у вельми кепському становищі.