— То вони хочуть від мене допомоги? — запитав дон Іпполіто тоном, який свідчив про те, що він готовий її надати.
— Ні, зовсім ні, — відповів монсеньйор печально. — У нього є до вас прохання, яке, гадаю, наразиться на вашу відмову. Де Вінчентіс вважає, що Нінí, його молодший брат, закоханий у доньку Фламініо Сальво, і…
— І…? — сказав князь.
Але він уже все зрозумів, і діалог закінчився суто по-сицилійському — обміном красномовними жестами. Дон Іпполіто склав руки на грудях і очима запитав: «То я маю звернутися з цим проханням до Сальво?» Монсеньйор задумливо кивнув; його співрозмовник спочатку заперечно похитав головою, а потім звів плечі і підняв одну руку в невизначеному жесті, що мав означати: «Я цього не зроблю, але навіть якби зробив?..» Монсеньйор зітхнув, і це було все.
Обидва якийсь час мовчали.
Ось уже кілька років дон Іпполіто розумів, що монсеньйор Монторо став для нього серйозним тягарем і муляє йому не так очі, як душу, немов лінива вага його надмірно доглянутої рожевої плоті заважає багатьом речам рухатися навколо нього і через нього. Що це за речі, він не міг би сказати; але, безумовно, з такою зовнішністю, з цією його млявою, рожевою м'якістю, монсеньйор, мабуть, занедбував багато чого, тоді як інший на його місці — можливо, хтось бадьоріший і не такий зніжений — зрушив би ці речі з місця чи навіть підштовхнув би їх до дії.
Зі свого боку, монсеньйор відчував, що між ним і князем існує якесь невизначене почуття, яке часто, то з одного боку, то з другого, стає сторчма і відступає, залишаючи між ними незручну порожнечу, через яку кожного з них починає гризти якась легка гіркота.
Можливо, монсеньйор знав, що порожнечу цю створювала тема, якої, він не може торкатися, але яка була вельми важливою частиною життя князя: його археологічні дослідження, його захоплення старожитностями. Він не міг торкнутися цієї теми, оскільки боявся, що це стане приводом для дона Іпполіто заговорити з ним про те, про що він, чоловік світський і без жодних забобонів, не хотів би знати. Кілька разів князь намагався схилити його до того, щоб той виділив хоча б невелику частину своєї неабиякої єпископської платні на реставрацію старовинного собору, видатної пам'ятки норманського мистецтва, спотвореної у XVIII сторіччі огидним тиньком і вульгарною позолотою. Монсеньйор відмовився, проте заявив, що якщо йому коли-небудь вдасться заощадити якісь гроші, то він краще відкладе їх на те, щоб до монастиря Святого Альфонса, який стоїть поруч із цим собором, могли повернутися отці-редемптористи, вигнані звідти після 1860 року.
Донові Іпполіто було байдуже до покращень, принесених в його рідне місто новими органами управління, що прийшли на зміну декуріям та інтендантам його доби. Хоч як невтомно він боровся і хоч як був сповнений рішучості досягти мети, та він більше не вірив, що колись побачить місто, з якого сам себе вигнав. Він бачив його в уяві, яким воно було до того фатального року, коли на болотистій ділянці поза Порта-ді-Понте все ще стояли burgi та stazzoni, тобто стоги й горнила; коли щороку, у Страсну п'ятницю на схилі пагорба, біля трьох великих хрестів, як на Голгофі, виголошували проповідь для всього зібраного там народу; коли все ще існував той садок, що його розбив тут за десять років до революції, аби втертися в довіру до городян, його відданий друг, полковник Флорес, командир бурбонського гарнізону. Дон Іпполіто знав, що той невеличкий садок вирубали, щоб розширити площу з боку моря; знав також, що на просторій площі тепер височіє пишна будівля, призначена для установ провінційного уряду та префектури. Але навіть це він вважав негідною узурпацією, адже перший камінь у фундамент цієї будівлі заклав 1858 року один щедрий єпископ, який хотів спорудити тут великий притулок для бідних, тому старі люди досі називають його Палацом Доброчинності. Йому хотілося, щоб монсеньйор Монторо відновив собор, бо церкви… ех, то були не ті будівлі, про які хотіли б дбати ці нові люди; і то було єдине, про що він глибоко шкодував. Туди, де він перебував на своєму засланні, до нього долинали голоси дзвонів поблизьких церков. Він упізнавав їх усі й казав:
— Ось, тепер дзвонить Бадіа-Ґранде… а оце дзвін Святого Петра… а зараз дзвонить Святий Франциск…