Того вечора довгу тишу, у яку поринули вони з єпископом на терасі, також порушив спів «Аве Марія» з невеликої церковці Святого Петра. Небо, щойно густо-бірюзове, налилося фіалковим кольором, а внизу, на полях, вже огорнутих першими сутінками, серед голих мигдалевих дерев височів ряд нічних кипарисів, що, немов пильна сторожа, охороняли величний храм Конкордії, розташований неподалік на узвишші. Монсеньйор Монторо зняв з голови пілеолус і трохи нахилився, заплющивши очі; князь перехрестився, і вони обидва подумки прочитали молитву.
— Чи чули ви про ці скандали, — поважним тоном мовив єпископ, — які неодмінно схвилюють нашу тиху єпархію?
Дон Іпполіто кілька разів кивнув, напівзаплющивши очі.
— Моя сестра була тут.
— Тут? — здивовано перепитав єпископ.
Потім дон Іпполіто коротко розповів йому про візит і про сильне потрясіння, якого він зазнав.
— Ох, розумію! розумію! — вигукнув монсеньйор, трусячи білими сплетеними долонями і теж напівзаплющивши очі.
— Як вона змінилася… — глибоко зітхнув дон Іпполіто.
Щоб змінити тон розмови, монсеньйор Монторо, втягнувши в себе повітря, із шумом його видихнув:
— Тим часом наш паладин рветься будь-що сісти в сідло; а це буде новий скандал, якого я принаймні хотів би уникнути…
— Каполіно? — запитав дон Іпполіто, насупившись. — Хоче битися?
— Аякже! На нього ж напали…
— На нього? Та ж на Прéолу!
— І на нього теж! Значить, ви всього не знаєте? На нашого Каполіно вранці напав якийсь Верóніка, що був у товаристві Аґрó, який так мене засмучує…
— Він мені цього не сказав, — пробурмотів дон Іпполіто майже собі під ніс.
— Бо схоже на те, — пояснив монсеньйор, — що Ауріті не знав про ранкову бійку — принаймні судячи з того, що говорять. Годі. Доведеться заплющити на це очі, бо ж образа, еге ж, образа була дуже серйозна: у нього перед носом, на людній вулиці порвали газету… Ви ж знаєте, який наш Каполіно запальний, він же справжній лицар… Неможливо було промовити йому до розуму, переконати, що треба дотримуватися християнських заповідей… Він уже кинув йому виклик.
— Я знаю, що він добрий фехтувальник, — сказав дон Іпполіто з похмурою гордістю. — Кінець кінцем, непогано було б провчити одного з них, щоб збити їм усім пиху. Щодо мене, монсеньйоре, то я вже навіть казав своїй сестрі — я готовий до нещадної боротьби!
— Так! перемога буде наша, нема жодних сумнівів, — сказав на завершення єпископ.
Знову запала тиша; тоді монсеньйор, здригнувшись, спитав:
— А що Ландіно?
Здавалося, що йому ніби випадково спало на гадку поставити це запитання, хоч фактично то була істинна причина його візиту.
Це він влаштував майбутній шлюб Аделаїди Сальво з доном Іпполіто; він дав зрозуміти, що лише з поваги до нього Фламініо Сальво погодився на те, щоб його сестра уклала цей незаконний — принаймні з погляду цивільної влади — шлюб; але він хотів, — і цілком справедливо — щоб син від першого шлюбу визнав другу матір і був присутній на церковній відправі: для аристократичних кіл цієї присутності було б досить.
Дон Іпполіто спохмурнів.
Після тривалої боротьби із собою він написав синові, який завжди ріс далеко від нього: спочатку в Палермо, у домі родини Монтальто, потім у Римі, і близькості між ними не було ніколи. Він знав, що той має абсолютно протилежні переконання та настрої, хоч ніколи не розпочинав із ним жодних дискусій. Князь був дуже незадоволений тим способом, у який він повідомив сина про своє рішення укласти другий шлюб, і висловив своє бажання, щоб той був присутній на цій події в Колімбетрі. Навівши занадто багато причин: самотність, вік, потреба в ніжній турботі, він відчував, що принизив себе в синових очах. Одначе огида і розчарування були не лише наслідком невдало складеного листа: вони мали глибшу й потаємнішу причину в його серці.
Не надто бажаючи цього спочатку, дон Іпполіто дозволив переконати себе реалізувати план, який раніше вважав нездійсненним; відкинувши врешті свої серйозні сумніви, знайшовши наречену, призначивши дату весілля, він раптом зрозумів, що його зв'язує зобов'язання, яке він не продумав гаразд заздалегідь, і відступити від нього він не може за жодних причин. Родина Сальво, хоч і не мала шляхетських титулів, та все ж таки була старовинного роду, наречена була прийнятного віку; зрештою, не було чого скаржитися на зовнішність донни Аделаїди, яку йому показали на фотографії, а крім того, ще й сатисфакція за повагу до його політичних і релігійних принципів… Авжеж, так; а як же світла пам'ять про донну Терезу Монтальто? і приниження, зумовлене усвідомленням своєї слабкості? Коли ввечері він зачинявся у своїй кімнаті, то не міг протистояти тривозі, яку вже давно потай вселяла йому самотність, і, дивлячись на свої руки, починав думати про те, що… так, смерть завжди поруч з усіма — з дітьми, молодими, старими — невидима, готова забрати тебе будь-якої миті; але коли поступово межа, відведена людському життю, стає дедалі ближчою і людина вже так довго уникала підступів цієї невидимої супутниці, тоді, з одного боку, ілюзія про можливість втечі поступово слабшає, а з другого — росте і міцніє крижане, похмуре розуміння страхітливої необхідності таки зустрітися з нею, раптово опинитися з нею віч-на-віч у тому вузькому відтинку часу, що залишився. Від цього князеві перехоплювало подих; він відчував, як невимовний біль стискає йому горло. Його руки вселяли у нього жах. Поки що тільки руки його були старі: опухлі кісточки пальців, зморшкувата шкіра. Так, його руки вже почали вмирати. Вони часто німіли. І ночами, лежачи на ліжку горілиць, дон Іпполіто більше не міг дивитися на них, складених на животі. То була його природна поза: щоб заснути, він мусив лежати саме так. Але ні: він бачив себе мертвим, з холодними руками, складеними на животі, і одразу ж починав вовтузитися, міняв позу і довго лежав у тривозі, неспроможний заснути.